Мигель де Сервантес Сааведра - Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1

Пародійні настанови відчутно превалюють у початкових розділах «Дон Кіхота». Пародія починається вже в передньому слові, де автор кепкує над оздобленням романів цитатами й нотатками, іншими прийомами, які мають демонструвати «ерудицію та вченість» їх автора. А чого лише варті дотепні вірші-відгуки, «написані, як заведено, персонами значними й титулованими», у Сервантеса – героями рицарських романів, пікаро Ласарільйо, і навіть конями знаменитостей. Та об’єктом висміювання є не стільки Дон Кіхот і навіть не рицарські романи як жанр, скільки те, що Сервантес вважав їх недоліками, зокрема, високопарний стиль: «Ваша безпричинна жорстокість причинилась до того, що я став мов причинний і не без причини мушу нарікати на вашу злочинну ліпоту», – цитує він один із них, їх надмірності й недолугості, сюжетні стереотипи й кліше, які мандрують з одного твору до іншого. Що Сервантес не був принциповим опонентом жанру, свідчить його власний рицарський роман «Персилес і Сигізмунда», закінчений вже після публікації «Дон Кіхота», високо ним самим поціновуваний. Кілька слів варто сказати й на захист пародійованих творів, з якими так безжально повели себе «цензори» – парох, цирульник і Дон Кіхотова служниця: літературний смак рідко зраджував Дон Кіхота. Це стосується не лише прекрасних ренесансних поем, іспанських та італійських, і поетичних збірок, але й багатьох рицарських романів, таких як уже згадувані «Амадіс Гальський» чи «Тирант Білий» (до слова, найулюбленіший твір знаменитого перуанського письменника Маріо Варґаса Льоси). Більшість із творів Дон Кіхотової бібліотеки останнім часом були в Іспанії перевидані. Та й не треба забувати, що вирок книжкам парох здійснює, виходячи передусім зі шкоди, яку вони завдають хворому мозкові його друга, хоча й художній рівень їх не ігнорується.

Є набір елементів, без яких художній світ романів про мандрованих рицарів не існує. Це авантюри (рицарські пригоди), на пошуки яких герой вирушає заради слави й кохання, проходячи при цьому випробування й вступаючи в двобої з могутніми рицарями, велетами тощо; це кохання, яке підносить даму серця на п’єдестал, біля підніжжя якого вірний і покірний її волі рицар чекає на наказ, а то й без наказу здійснює на її честь подвиги; і, нарешті, фантастика, без якої світ рицарських романів не існує. У цьому світі можливим є все: його населяють чаклуни й феї, казкові й міфологічні істоти, там діють чари, які уможливлюють будь-які перевтілення й перетворення. Сервантес дотепно обігрує всі ці елементи. Його героєві запалена свідомість моделює уявні виклики й воднораз наражає на реальну небезпеку – бути побитим. Сервантес зображає «подвиги» Дон Кіхота, один недолугіший за інший: корчму він приймає за рицарський замок, вітряки – за грізних велетнів, отару овець – за військо, він звільняє каторжників, нападає на похоронну процесію, і таке інше. При цьому письменник вкладає певний філософський сенс у «поразки» персонажа. Так, в епізоді з вітряками відчутні алюзії на дію «колеса фортуни», яке на своїх крилах – у буквальному розумінні – підносить занадто самовпевненого рицаря до неба й знову кидає на землю; тогочасний читач ці натяки легко розумів. Така модель піднесення – падіння героя характерна для більшості пригод Дон Кіхота у першій книзі. У ній же найбільш відчутна карнавальна стихія, коли все проходить через заперечення й зниження, проте не знищення. Виразно карнавальний сміх звучить і в згадуваному побитті, яке буквально переслідує героїв, але вони без жодних втрат відроджуються для нових пригод. Ці ситуації чимось схожі з «карнавалізованою» смертю: ми сміємося над героями, не відчуваючи до них жалощів, – адже це усе «не по-справжньому».

На початку книги автор поводиться зі своїм персонажем доволі жорстоко, як із лялькою, але читачеві це байдуже, він, так би мовити, ще не «ожив» для нього. Наслідувати рицарські пригоди Сервантесів герой буде й надалі, але у це наслідування вкладатиметься дещо інший сенс. Так, у другій частині роману за такою моделлю сконструйовані, зокрема, сцени зі спробою випустити з клітки лева й спуском до глибокого провалля – печери Монтесіноса, що може сприйматися як сходження до підземного царства духів. Будучи смішними, вони водночас не виглядають «поразками» у вищевказаному розумінні, адже передусім доводять безстрашність і незламність героя.

Дотепно пародіюються й прояви рицарського кохання. За приклад Дон Кіхот бере поведінку Амадіса Гальського, який має репутацію ідеального закоханого (тут треба зазначити, що óбрази персонажів рицарських романів не були складними: за ними закріплювалася певна риса або комплекс рис, які не змінювалися при переході з роману в роман, від одного автора до іншого). Копіюючи його дії, він і собі вирушає в гори, щоб зображати шаленство, викликане суворістю коханої. Сервантес підкреслює й дотепно обігрує своєрідний мазохістичний елемент, присутній в куртуазному коханні-служінні, коли страждання стають чи не обов’язковим його елементом. Пародія посилюється появою обідраного, у лахміттях Карденіо, який у буквальному розумінні слова здичавів, віддаючись любовній тузі в лісових хащах Моренських гір. Більш тонкою є запропонована Сервантесом «гра» в Дульсінею Тобоську, яку можна вважати чи не найвдалішим винаходом письменника: таким невловимим є в цій його грі поєднання ефемерності неіснуючого, вимріяного й матеріального в різних проявах і градаціях – від привабливого образу здорової, сильної, веселої й голосистої сільської дівчини Альдонси Лоренсо, яка колись подобалась Дон Кіхотові (утім, існує вона в романі лише у віддзеркаленнях і спогадах, немає навіть певності, чи бачив її колись Санчо Панса), до грубої реальності «псевдодульсінеї», в усій її відчутності – зоровій, слуховій, запахів.