Мигель де Сервантес Сааведра - Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1

Вислухавши таку річ, приятель мій ляснув себе по лобі, гучно зареготався і промовив:

– На Бога, пане брате! Аж нині зрозумів я одну свою стару-престару помилку… Відколи я знайомий із вами, я все мав вас за чоловіка розумного і у всіх своїх учинках розважного. А тепер я бачу, що вам до того розуму та розважності – як землі до неба. Де то видано, щоб такі дрібниці, такі марниці та могли заклопотати такий, як у вас, дозрілий ум, що йому й більші труднощі за іграшку поконати й подолати? Повірте, не ваша нездатність тому причиною, а лінивство надмірне та оспалість думки. Хочете пересвідчитись у правдивості моїх слів, то слухайте сюди: усі ті ваші труднощі я розмаю, як оком змигнути, миттю зараджу всім нестачам, що, як ви кажете, бентежать вас і знесмілюють до оголошення друком історії вашого преславного Дон Кіхота, світила і зерцала всього мандрованого рицарства.

– Скажіть же мені, – обізвався я, почувши такії речі, – яким чином ви гадаєте заповнити порожняву, що мене лякає, і внести ясність у хаос моєї розгубленості?

– А ось яким, – одвітував він. – Перше, на чому ви спіткнулися, – це брак для початку книги сонетів, епіграм та похвальних віршів, писаних, як заведено, персонами значними й титулованими. Але ж ви можете ті вірші самі любесенько написати, а потім їх кому завгодно приписати: хоч попу Івану Індійському, а хоч самому цісареві трапезонтському, [8] Іван Індійський – легендарний правитель християнського царства, розміщуваного європейцями на Сході – чи то в Середній Азії, чи в Ефіопії, чи в Індії та Китаї. Трапезонт чи Трапезунд (сучасна назва Трабзон) – місто на узбережжі Чорного моря. Трапезундська імперія – невелика грецька держава (1204–1461), останній уламок Візантії. бо то, славлять, були знакомиті піїти, а якби й ні, то не біда. Як знайдеться, бува, який книгогриз чи бакалавр, що підкусить вас іспотайна та буркне комусь, що неправда ваша, на те не зважайте: хоч і завдадуть вам брехню, та руки, що те написала, все одно не втнуть. А щодо тих цитат на берегах, щодо словечок і сентенцій різних авторів, що ними треба вашу повість засмачити, то досить буде із пам’яті пригадати який-небудь латинський вислів або такий узяти, що напохваті лежить. Пишучи, приміром, про волю і рабство, тут же вверніть:

і зразу ж приписочку збоку – Горацій чи ще там хто. Говорячи про всевладдя смерті, не забудьте приточити:

Як заведете річ про дружбу, про любов до ворогів своїх, що заповідав нам Господь, то сягніть до Святого Письма і зацитуйте недорогим коштом самого Спасителя: Ego autem dico vobis: diligite inimicos vestros. [11] Я ж вам глаголю: любіть ворогів ваших (лат.). ( Євангелія від Матвія, розділ V, в. 44.) Чи про лихі помисли згадаєте – і тут вам Євангелія у пригоді стане: De corde exeunt cogitationes malae. [12] З серця беруться ледачі думки (лат.). (Те саме, розд. XV, в. 19.) Чи про несталих друзів – позичте Катонового двовірша: [13] Наведений двовірш зі збірки «Трістії» Овідія (43 р. до н. е. – 17), одного з найбільших римських поетів. Помилка припущена Сервантесом зумисно. Двовірші Катона (ІІІ чи початок ІV ст.) – широко відома за тих часів збірка повчальних латинських віршів-висловів, яка приписується Діонісію Катону.

Отакою та подібною латинщиною ви залучите собі слави щонайменше граматика, [15] Граматики – вчені-філологи, які досліджували й коментували тексти, писані грецькою й латиною (вивченню текстів сучасних авторів тогочасна наука загалом багато уваги не приділяла). а в наші часи це вже неабияка честь і користь. А щодо приміток у кінці книги, се так само робиться дуже просто. Якщо в вашій повісті фігурує якийсь велетень, назовіть його Ґоліафом – хоч воно й дешевенько ніби, дак зате вже готова широкомовна примітка: «Ґоліаф альбо Ґоліят [16] …Голіаф альбо Голіят… – одноборець філістийський, котрого пастух Давид убив каменем із пращі в Теребинтовій долині, як про те повідається в Книзі Царів… – Йдеться про описану в Старому Завіті битву; Голіаф – велетень філістимлянин (філістимляне – давній народ, який заселяв приморську частину Ізраїлю); Давид – майбутній цар Іудеї та Ізраїлю. – одноборець філістийський, котрого пастух Давид убив каменем із пращі в Теребинтовій долині, як про те повідається в Книзі Царів, глава отака й така. Далі, якщо хочете виставити себе за вченого гуманіста й космографа, згадайте в вашій історії ніби ненароком річку Тахо, – буде вам іще одна знаменита примітка: «Ріка Тахо, [17] Тахо – найбільша річка на Піренейському півострові, протікає й територією Ла-Манчі. названа так по імені одного гишпанського короля, бере свій початок у такому й такому місці і вливається в Море-Окіян, [18] Море-Окіян – Атлантичний океан. обполоскавши мури славутнього міста Лісабони; гадають, що вона має в собі золотодайний пісок» і все таке. Як заведеться мова про розбійників, нате вам історію Кака [19] У давньогрецькій міфології пастух-велетень Как хитромудро вкрав у Геракла волів, заганяючи їх до печери задом наперед, та Геракл почув їх ревіння й на смерть покарав крадія. – я можу її з голови проказати; як про жінок легких звичаїв – тут вам стане у пригоді єпископ Мондоньєдський [20] Єпископ Мондоньєдський – іспанський письменник Антоніо де Ґевара (1480? – 1554?), наведені імена взяті з його «Інтимних записок». з усіма своїми Ламіями, Лаїдами та Флорами; приміточки будуть вельми авторитетні. Як про безсердечниць – нате вам Овідієву Медею, [21] У давньогрецькій міфології Медея – колхідська царівна, яка допомогла Язонові заволодіти золотим руном й, тікаючи з ним до Греції, вбила власного брата; коли Язон її зрадив, убила його наречену й двох своїх синів від нього. Також вона порадила дочкам царя Пелія, які забажали омолодити батька, розрубати його на куски й зварити в казані, відомі й інші жорстокості чаклунки. Про них ідеться в сьомій книзі «Метаморфоз» Овідія. як про чаклунок та чарівниць – маєте Гомерову Каліпсо і Верґілієву Цірцею. [22] У Гомеровій «Одіссеї» закохана в героя німфа Каліпсо тримала його на своєму острові, обіцяючи безсмертя. Цірцея (Кірка, Кіркея) – у давньогрецькій міфології чаклунка з осторова Ея, яка закохалась в Одіссея й утримувала рік на своєму острові, а його супутників обернула на свиней; про це розповідається в Гомеровій «Одіссеї». У Верґілія ж, на якого посилається Сервантесів порадник, це чаклування лише згадується у восьмій еклозі «Буколиків» («Кірка чаклунством в свиней замінила Уліссових друзів…»). Кілька згадок про Цірцею (Кірку) містить й «Енеїда» Верґілія, зокрема про те, як Цірцея (Кіркея) привела звичайну кобилу до вогненних коней свого батька Сонця (в результаті чого, як відомо з міфу, виникла порода коней, у яких з ніздрів вилітало полум’я). Як про завзятих войовників – Юлій Цезар у своїх «Записках» подасть вам до послуг себе самого, а Плутарх настачить вам цілу тисячу Олександрів. [23] Римський політичний діяч і полководець Гай Юлій Цезар, який 58–50 рр. до н. е. був намісником римської провінції Ґаллія (Ґаллією до ХVІІ ст. включно називали землі, які входять до складу сучасних Франції, Люксембурґу, Бельгії, Нідерландів і Швейцарії), у своїх «Записках про ґалльську війну» відтворює події часів намісництва, але про себе пише в третій особі. Плутарх (46 – 120 чи 125) – давньогрецький історіограф, автор знаменитих «Порівняльних життєписів», вважається творцем жанру біографії. Як поведете річ про любов, то, розуміючи таку-сяку дрібочку по-тосканськи, вдайтеся до Леона Юдея [24] Леон Іудей – Абрабанель Ієгуда (1470? – 1521?) – іспано-єврейський релігійний письменник, його трактат «Бесіди про кохання» написаний італійською. – він вам того добра повну мірку з наспою уділить. А не хочете чужинами блудити, то маєте вдома власного Фонсеку з його «Любов’ю до Бога» [25] Фонсека – Крістобаль де Фонсека (1550? – 1621) – чернець авґустинського ордену, автор двотомної праці теологічного характеру «Трактат про любов до Бога». – там і на вас, і на всякого мудреця тієї справи стане. Одно слово, вам досить буде назвати ті ймення і згадати ті твори, що я отеє казав, а цитатки та нотатки на мене полишіть: от їй же богу, що я всі береги ними засію, ще й у кінці книги приписок аркушів на чотири пущу. А тепер іще про списки авторів, що, кажете, в усіх книгах є, тільки в вашій немає. Сьому лихові дуже легко зарадити: знайдіть лишень книгу, що наводить їх усіх од А до Я, та й перенесіть тую абетку цілком до своєї. Хоч і вийде, може, та омана наяв (бо навряд чи ви чим-небудь од тих авторів покористаєтесь), то нічого: знайдуться, безперечно, і такі невігласи, які повірять, що ви й справді визискали всі ті джерела для вашої простої та безхитрої повісті. Як-не-як, той довжелезний список хоч на те згодиться, аби книзі вашій нараз поваги додати. Та чи й стане хтось там перевіряти, чи ви користались із них, чи ні, – воно ж нікому і не потрібне. Ще й надто: якщо я не помиляюсь, цяя книга може любісінько обійтися без того, чого їй, на вашу думку, бракує, бо вона сама є суцільним запереченням рицарських романів, що про них і Аристотель ніколи не згадував, і святий Василій нічого не казав, і Цицерон ніякого уявлення не мав. Такі небилиці не потребують ані достотності правди, ані астрологічних обсервацій: байдуже їм і до геометричних вимірів, і до штуки диспутування, що її вчить риторика; не йдеться тут і про те, щоб казань комусь казати, людське з божественним мішаючи, – така-бо мішанина жодному розуму християнському не пристала. Тут головне – наслідування самої речі: що краще ви її вдасте, то досконаліший буде ваш твір. А що єдина мета вашого писання – підірвати вагу і вплив, що мають іще рицарські книги серед вищого суспільства і поспільства, то негоже вам жебрати у філософів сентенцій, у Біблії порад, у поетів вигадок, у риторів орацій, у святих чудес; дбайте радше про те, щоб слова у вас були промовисті, пристойні і к строці поставлені, а речення й періоди – повнозвучні й доладні, щоб думки ваші проступали в них якомога ясніше й зрозуміліше, не заплутуючись і не затемнюючись. Подбайте також і про те, щоб, читаючи вашу повість, сумний засміявся, веселий ще дужче розвеселився, простак не нудився, освічений подивляв її вигадливість, статечний не огудив її, знавець не міг не похвалити. Коротше кажучи, на те тільки бийте, щоб дотла зруйнувати баламутну споруду рицарських романів: хоч багато хто їх і тепер уже цурається, та все більше таких, що їх славлять і хвалять. Як вам той намір удасться, то вже немала буде річ.