Вікторія Мазур - Балада про Броди

З цим теж не мало виникнути проблем, то ж Мирося зосередилась на виборі суконь. А тоді спитала те, що муляло її від самого пробудження.

– Коли я прокинулась, ти сказала, що злякалась нашої схожості, і навіть подумала… про що ти подумала тоді?

– Та пусте, – відмахнулась Емілія. – подумала, що ти – це я, яка змогла-таки увійти в Брід і оселитись в майбутньому, а тоді я-з-минулого затягла себе-з-майбутнього назад. Теоретично не можна зустрічати саму себе під час подорожей в часі. Це як матерія і антиматерія – взаємознищення, – Емілія сплеснула долонями, а тоді різко розвела їх перед собою, імітуючи вибух.

– Так може бути? Що я – це ти?

– Ой, ні. По-перше, я-з-майбутнього себе-з-минулого одразу би впізнала. А по-друге, ти ж пам’ятаєш своє дитинство і Броди у двадцять першому столітті. Я би пам’ятала своє, двадцяте.

– Ясно. Але ми, безперечно, родичі, – Мирослава саме стояла перед великим дзеркалом у повний зріст в одній зі спалень (у цьому столітті Емілії Крижанівській належала не одна квартирка, а весь будинок з баштою) і прикладала до себе то одну, то іншу сукню.

– Не обов’язково близькі, – погодилась Емілія. – Певна комбінація генів може випадково повторюватись через кілька поколінь. Судячи з твого одягу, – Емілія критично оглянула піжаму Мирослави і розкошланий хвостик замість зачіски, – двадцять перше століття – просто кошмар.

Мирослава пригадала уроки з історії двадцятого століття у школі (дві світових війни, репресії, голод, винищення) і видавила бліденьку посмішку у відповідь.

До Першої Світової війни залишався всього рік, і Мирослава сподівалась, що за цей час Емілія достатньо просунеться у своїх дослідах, щоб відкрити їй шлях додому. А поки що Броди зразка початку двадцятого століття відкривались для неї химерним атракціоном.

Становище Емілії Крижанівської було привілейоване. Її багате сімейство мало шану в суспільстві і чималі статки. Хоча батьки Мілі загинули кілька років тому під час пограбування на дорозі Підкамінь-Броди, її численні тітки і дядьки писали листи і регулярно цікавились життям небоги. Вони навіть присилали їй гроші на прислугу, бо де ж це бачено, щоб самотня панянка мешкала і поралась сама у такому великому маєтку. Емілія ніколи не розповідала їм, що розігнала усіх помічників одразу після похорон. Зайві очі та вуха в будинку завжди дратували її, та й утримання, призначене їй батьком про всяк випадок, було шкода витрачати на дурне. Відразу після втрати батьків на Емілію звалилась ще одна дуже доросла справа – вона мала добудувати будинок. Перший поверх закінчили раніше, то ж сім’я Крижанівьких продала старий маєток за містом і переселилась на Золоту. Осиротівши, Емілія мусила подбати про завершення будівництва другого поверху. На щастя, рід Крижанівських все ще користувався шаною, і помічники знайшлись швидко. Емілія найняла прораба – підстаркуватого, але дуже талановитого австрійця. За помірну платню він взяв на себе всі турботи будівництва і швидко закінчив роботи. То ж у більшості кімнат цього будинку ще ніхто і не жив.

За батьківським заповітом сімейний спадок Емілія мала отримати після одруження. А до тих пір хороший запас золотих крон та цінні папери лежали в одному з сейфів щойно збудованого відділення Празького Кредитного банку. Емілія розповідала Миросі, що колись її батьки спеціально їздили аж у Прагу, щоб відкрити цей рахунок. А кілька років по тому банк добрався до Бродів і перевів всі внески місцевих в новий філіал. Все для зручності клієнта. Але Емілію цей факт тільки дратував – її багатство тепер знаходилось за якусь сотню-дві метрів від порогу будинку. А забрати його дівчина не могла. Поки що.

Мирослава знала будівлю Празького Кредитного банку як Бродівський відділ МВС та місцевий суд. Проте до білих мікриків Нової Поліції з синьо-жовтими прапорцями на номерах залишалось ще сто з хвостиком років.

Двічі на тиждень торговка приносила з ринку пакунок з продуктами, за це Емілія платила їй кілька крон щоразу. Готувати Міля навчилась ще в юності, а проблему з прибиранням вирішила просто – замкнула зайві кімнати та й по всьому. Все одно той будинок був завеликим для однієї людини, і нежитлові кімнати навівали відчуття порожнечі.

То ж у Емілії та Миросі було вдосталь часу насолоджуватись життям. Емілія працювала над своїми дослідами. Могла годинами перебирати магніти, підставляти їх у різних положеннях до апарату з колами, кожен раз робила якісь записи у зошиті, закреслювала і писала знову. Коли справа заходила в глухий кут, Міля обкладалась книгами у вітальні і цифра за цифрою перевіряла свої розрахунки в пошуках фатальної похибки.