Вікторія Мазур - Балада про Броди

Мирося здалась і вимкнула плазмовий екран. Кімнату заповнила темрява. Її порушували тільки відблиски від кольорових вивісок магазинів внизу. Мирослава встала і підійшла до дзеркала на трюмо. В ньому теж миготіли скалки яскравого світла. Вона вирівняла спину, розправила плечі і подивилась на себе. Хотілось виглядати сильною, красивою, дорослою. Але відображення дивилось на неї втомленим поглядом замолодої як на свій вік дівчини, в піжамі і з хвостиком на голові. Мирося скорчила гримасу і відображення теж перекривилось. Тоді дівчина зробила півкроку вбік, щоб стояти рівно навпроти дзеркала. З’явився дзеркальний коридор. Дзеркало з трюмо відбивалось в дзеркалі на протилежній стіні. В скляних рамках довгого коридору на Миросю дивились її самотні копії. Вона почепила друге дзеркало після від’їзду батьків, хоч мама й не раз переповідала їй ту телепередачу про поганий вплив дзеркал.

Дзеркальний коридор був ще одним спогадом з дитинства. У дванадцять Мирося їздила з класом до театру імені Заньковецької у Львові. На балет «Лускунчик». Може, тоді вперше і прокинулась її любов до старовини. Балюстради, балкони і позолочені барельєфи, важкі портьєри на сцені та балерини, що, здавалось, не мали ваги. З танцю було важко зрозуміти, що до чого, але вчителька роздала усім лібрето. З тих пір слово «лібрето» означає для Миросі не тільки опис дій в балетній постановці, а й портьєри і балерин, і балкони, і оксамитові крісла. Дзеркальний коридор вона бачила в антракті. Однокласники нудились, і щоб їх розважити, вчителька показала дзеркальний зал театру. Дзеркала відбивались одне в одному і утворювали тунелі в невідомість. Діти посміхались, висолоплювали язики і ставили собі «ріжки», щоб їхні відображення це повторювали. Зараз же Мирославу не покидало враження, що не всі копії в її дзеркальному коридорі належать їй.

Спогад повернувся легкою посмішкою. Копії Мирослави в дзеркальному коридорі її вітальні теж посміхнулись. «От би повернутись назад», – подумала дівчина і відвернулась від дзеркала. Найдальше з її відображень все ще посміхалось в дзеркальному коридорі.

Мирославі снився дивний сон: вона йшла дзеркальним лабіринтом. З кожним кроком вперед секція позаду зникала. Дівчина трималась за прохолодні дзеркальні стіни, залишала теплі відбитки долонь в хмарках на запотілому склі. Вона ще ніколи не бачила таких химерних снів, але була впевнена, що спить. Дорога назад все зникала, та Мирося хотіла дійти до іншого краю коридору і дізнатись, що там, за останнім дзеркалом. Ось вона зробила останній крок, порожнеча підпирала спину і підштовхувала вперед. Там було світло. Мирося простягнула руку і відчинила дзеркальні двері. В очі вдарило сонце.

Дівчина примружилась, а тоді знову розплющила очі. Прокинулась. Вона розчаровано зітхнула і піднялась на ліктях. Було образливо і якось несправедливо, що вона так і не побачила, що за дверима, хоч пройшла такий довгий шлях.

– Доброго ранку, панянко, – над Миросею нависала її дивна копія.

Та дівчина теж була молодою і стрункою. Тільки одягнена була в якесь старомодне плаття в підлогу. Чорне волосся було вкладено в вигадливу, але теж застарілу зачіску. Найдивнішим було те, що Мирося впізнавала в незнайомці свої риси обличчя – тонкі губи (нижня трохи більша за верхню), карі очі, круглі щічки та трохи заширокий ніс. Мирослава ніби дивилась на себе в якомусь чудернацькому маскараді.

– Добре, що ти не лякаєшся, – продовжувала незнайомка. – А от я вчора страху набралась. Ти так схожа на мене, і я подумала… А, неважливо. Емілія. Емілія Крижанівська, – вона поважно кивнула Мирославі.

– Мирося. Мирослава Титаренко, – швидко виправилась і аж тепер помітила дивну обстановку в кімнаті.

В загальному приміщення нагадувало вітальню її квартири у Бродах. Ті самі довгі вікна у круглій башточці, подвійні двері з вітражем в коридор, квіти у вазонах. Тільки замість плазмового телека, на який Мирося відкладала три зарплати, на стіні висіла картина. Річка, круглий місток, місяць у повні. Замість батьківського дивану тендітна – софа з кованою спинкою. На софі якраз і прокинулась Мирослава. А на місці трюмо з дзеркалом були стелажі з книгами.

– Де я?

– В Бродах, – обережно відповіла Емілія. – Але правильно спитати, коли?

– Коли? – машинально повторила Мирослава, їй все ще здавалось, що сон продовжується.

– Коли, – Емілія ствердно кивнула і відступила на крок. – Ти в Бродах, зараз 1913 рік.