Генрі Хаґґард - У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

Ми просувалися вперед, не зустрічаючи нікого, бо населення міст і сіл розбіглося в різні боки, щоб не опинитися між двома ворожими арміями.

Увечері четвертого дня, — військо наше просувалося поволі, — ми отаборилися на пагорбі, і наші розвідники донесли нам, що Зорайя з усім своїм військом уже виступила проти нас і розташувалася на ніч за десять миль.

Перед світанком ми вислали невеликий загін кавалерії зайняти позицію. Тільки-но вони встигли зайняти її, як були атаковані загоном Зорайї і втратили тридцять воїнів. Коли з нашого боку з’явилося підкріплення, військо Зорайї відступило, відносячи своїх поранених і вмираючих.

Близько полудня ми досягли вказаного нам Нілептою місця. Вона не помилилася. Місце було зручне для битви, особливо проти переважаючої нас сили. На вузькому перешийку пагорба Куртіс отаборився і після тривалої наради з генералами і з нами вирішив вступити тут у бій з військом Зорайї. У центрі розташувалася піхота, озброєна списами, мечами і щитами, в резерві були піші й кінні солдати. З боків стояли ескадрони, а перед ними два корпуси військ сім тисяч п’ятсот воїнів утворювали праве і ліве крило армії під захистом кавалерії. Куртіс командував усією армією, Гуд — правим її крилом, я прийняв під своє керівництво сім тисяч вершників, що стояли між піхотою і правим крилом, решта батальйонів і ескадронів була довірена генералам Цу-венді. Тільки-но ми встигли зайняти позицію, величезна армія Зорайї посунула на нас, і вся місцевість покрилася безліччю блискучих списів; земля двигтіла під ногами її батальйонів. Розвідники не перебільшили. Військо Зорайї перевершувало нас кількістю.

Ми чекали нападу, але день минув спокійно. Якраз напроти нашого правого крила, утворюючи ліве крило армії Зорайї, стояв батальйон похмурих, дикого вигляду, людей. Це були, як я дізнався, горці, приведені Настою.

— Слово честі, Гуде, — сказав я, — їх треба всіх перебити завтра!

Гуд якось дивно поглянув на мене, але нічого не відповів. Увесь день ми чекали, і нічого не відбувалося. Нарешті настала ніч, і тисячі вогнів запалали на схилах пагорбів, мерехтячи, як зірки. Час минав, мертва тиша панувала у війську Зорайї. Це була довга ніч. Майбутня битва, всі жахи кровопролиття тягарем лежали на серці. Коли я розмірковував над усім цим, то відчував себе хворим, мені було важко подумати, що все це сильне військо, зібране тут для знищення, для втамування диких ревнощів жінки!

Довго, до глибокої ночі, сиділи ми, з тяжким серцем радячись між собою. Розмірено крокували вартові туди-сюди, похмуро, насуплено, приходили і йшли озброєні начальники різних батальйонів.

Нарешті я ліг, але не міг спати, думаючи про завтрашній день. Хто міг сказати, що принесе нам ранок? Зізнаюся, я боявся. Запитувати майбутнє — цього вічного сфінкса — марно! Нарешті я дещо заспокоївся і надав Провидінню вирішувати загадку завтрашнього дня.

Зійшло сонце. Табори прокинулися з шумом та гуркотом і готувалися до битви.

Це було прекрасне видовище, і старий Умслопогас, спираючись на свою сокиру, захоплено його спостерігав.

— Ніколи не бачив я нічого подібного, Макумазане! — сказав він. — Битви мого народу — це дитяча гра порівняно з цим! Як ти гадаєш, скоро почнеться бій?

— Так, — відповів я сумно, — це буде бій на життя і на смерть. Тішся, Дятле, ще раз ти можеш пролити кров!

Час минав, та атаки не було. Люди поснідали і чекали. Близько полудня, тільки-но всі встигли пообідати, — на нашу думку, з повним шлунком веселіше битися, з боку ворожого табору пролунав громовий крик: “Зорайя, Зорайя!” Я взяв підзорну трубку і ясно розрізнив постать Цариці Ночі, яка об’їжджала на коні ряди батальйонів. Поки вона поволі їхала, довкола розкочувалися громові крики, немов гуркіт бурхливого океану. Земля і повітря стрясалися від цих криків.

Здогадавшись, що це прелюдія до битви, ми приготувалися і чекали. Раптом два загони кавалерії попрямували до маленького струмка, спочатку тихо, потім все швидше. Я одержав наказ від сера Генрі, який боявся, що стрімкий натиск кавалерії може відразу вдарити в нашу піхоту, вислати п’ять тисяч людей назустріч кавалерії, коли вона з’явиться на підвищенні пагорба, за сто ярдів від нас.

Я виконав наказ.

П’ятитисячний загін вершників, вишикувавшись клином, понісся галоном на вершину пагорба. Раптом загін повернув праворуч, розвернувся і, перш ніж вороги схаменулися, вдарив у кавалерію зі страшним шумом, схожим на обвал крижаних глиб, і врізався в її середину. Марно відбивалися вороги, прагнучи оточити загін кільцем і захистити центральні сили війська.