Олександр Ігнатьєв - Лютий шаленів хуртовинами

— Спокійно, це Ігорок.

Він засунув два пальці в рот і заливисто, по-розбійницьки, свиснув. Незабаром на галявину вийшов Веселий, збуджений і задоволений, хоч і хитався від утоми.

Кинувши у сніг автомат з пустим магазином, він важко сів поряд з іншими й сказав:

— Ледве втік, браття. Оця штуковина врятувала, інакше б амба, — і кивнув головою на автомат.

— Перестріляв чекістів? — поцікавився Чорний.

— Ніби так, а втім, брехати не буду. Не бачив їх мертвими. Відчепилися — то й добре!

Кілька хвилин мовчали, відпочиваючи. Нарешті, стомлено підвівся Ігор Веселий. У карних злочинців він був наче за головного.

— Ну, хлопчики, пора. Бувайте здоровенькі, громадяни. Не згадуйте лихом.

— Заждіть! — спинив його Чорний і швидко перезирнувся з Сичем: — Ви вважаєте, що ми невдячні люди? Ми вас так не відпустимо. Відпочинете в цьому лісі, з життям нашим ознайомитеся. Сподобається — залишитесь назавжди. Життя в нас розкішне — їж, пий, гуляй.

— Е ні, це не для нас, — заперечив Веселий. Мн в політику носа не сунемо. Справа дуже небезпечна. Ваше заняття, хлопці, п’ятдесят восьмою статтею пахне, а це иам не до вподоби. «Вишку» дістати — приємного мало.

— Усі будемо на тім світі, — понуро усміхнувся Чорний.

— Воно так, але я вважаю за краще потрапити туди якнайпізніше.

— Ну, а що ж ви робитимете? — спитав Чорний. — Куди подастеся? По лісу, певно, чекісти нишпорять, знову схоплять.

— Таке може статися, — згодився Веселий, — якщо не поталанить.

— Я ж і кажу: ходімо з нами, пересильте лиху годину, перечекайте день-два, а там видно буде. Схочете піти — ми вас виведемо з лісу, до самого Львова проведемо. Ну?

Веселий, Джек і Смурий переглянулись.

— Він діло каже, — промурмотів Великий Джек. — Пересидіти треба.

— Як ти, Смурий? — спитав Веселий.

Той кивнув на знак згоди.

— Ну що ж, підемо, мабуть. Веди до своїх.

Ішли лісом довго, петляли, натрапляли на власні сліди і, нарешті, вибравшись на невеличку круглу, як п’ятак, галявину, зупинились.

— Почекайте трохи, — сказав Чорний, — ми зараз.

Ганка сумувала. Ільїн не приходив додому вже тиждень, а їй дуже хотілося побачити його. Дівчині весь час здавалося, що Андрій от-от має зайти в хату, але його все не було. Дні минали неспокійні й довгі. А надворі, як на зло, хуртовина, носа на вулицю не покажеш. Сьогодні, швиденько покінчивши з нехитрою хатньою роботою, Танка весь день тинялася без діла, доки не зайшла в кімнату Ільїна. Сіла на ліжко, замислилась. Очі дивляться у віконце і нічого не бачать, серце чогось жде. Двері кімнати розчинила мати і, глянувши на Ганку, спитала просто:

— Чекаєш?

— Та що ви, ненцю, — засоромлено опустивши очі, відповіла Ганка.

— Чого вже там, бачу, — лагідно промовила Христина Іванівна і, сівши поряд з дочкою, обняла її за плечі.

— Файний він, доню, та, либонь, не для тебе. Молода ти ще дуже, та й у нього, мабуть, своя любка є.

— Нема в нього, ненцю, нікого.

— То він казав тобі?

— Сама знаю. Один-однісінький він. Усіх його рідних фашисти повбивали.

— Все одно він не для тебе, — затято твердила мати і, озирнувшись, пошепки додала: — Погрожують нам, Ганко, з лісу — тобі й мені… — Вона судорожно притиснула дочку до грудей. — Боюсь я, доню.

Ганка здивовано глянула на неї. Видно було, що мати чимось стривожена. Такою вона стала зовсім недавно. «Погрожують з лісу», — в думці повторила дівчина й одразу ж вирішила: «Треба негайно сказати про це Ільїну». Так подумала Ганка, але промовила інше:

— Хай погрожують. Я нікого не боюсь.

— Нерозумна ти ще…

Мати взяла її голову в руки і поцілувала в лоб, як цілують уже дорослих дітей.

У двері тихо постукали. Христина Іванівна зблідла, а Ганка радісно підскочила, думаючи, що нарешті прийшов Ільїн, і побігла відчиняти. Одсунувши засув, вона широко розчинила двері і побачила на порозі свою подружку Марійку.

Кругловиденьке, чорноброве Марійчине обличчя так і світилося бажанням поділитися з подругою якоюсь новиною. Щоки дівчини палали, груди високо підіймались, було видно, що вона бігла здалеку. © http://kompas.co.ua

— Христина Іванівна вдома? — передихнувши, спитала Марійка.

— А де ж їй бути? Ти чого так біжиш, спішна справа?

— Ой, знаєш, Ганко, іду я з Рудного, а на дорозі парубок стоїть, такий файний, високий. Я його наче десь бачила, та не згадаю ніяк. Він мені каже: «Добрий день, Марійко». Я відповідаю: «Добрий день». А він мені: «Ти знаєш тітку Христину?» — «Знаю», — кажу. Тоді він подає мені листа і наказує: «Передай його в руки тітці Христині». Подивилась я на лист, а потім на дорогу, а парубок уже й зник.