Олександр Ігнатьєв - Лютий шаленів хуртовинами

Хуртовина дужчала. Рвучкий вітер нахиляв дерева, і вони, ніби гігантські гойдалки, хилилися то в один, то в другий бік. Навколо все було біле від снігу. Лісом поміж деревами пробиралися двоє. Обсипані снігом з голови до ніг, вони здавалися привидами, яких підхопила дика завірюха і погнала вештатись по замерзлій землі, лякати запізнілих подорожніх.

Білі постаті вибралися на узлісся. Дужий порив вітру шпурнув в обличчя сухий колючий сніг. Затуляючись рукавами кожухів, вони вдивляються вперед. Крізь сніговий вихор ледь маячать освітлені вікна Рудного.

— Гуляють, — просичав один. — Ну, стривайте ж, ми вам влаштуємо весіллячко! — І, наче стверджуючи погрозу, клацнув затвором карабіна.

— Слухай, Чорний, може, покличемо наших? — спитав другий.

Чорний пожував тонкими губами, відповів:

— Чекай, роздивитися треба!

По-вовчому, крадучись, з карабінами напоготові, вони рушили узліссям — один попереду, другий за п’ять-шість кроків позад нього. Озираючись навкруги, йшли вони знайомою стежкою. Раптом передній стрибнув убік і зник, ніби розтанув у великому пухнастому заметі. Чорний, побачивши це, миттю кинувся в глибину лісу, хоча й не зрозумів, у чому справа. Тут він спіткнувся об щось тверде і, піднявши карабін вгору, вистрелив. У ту ж мить у нього вибили зброю і заломили за спину руки.

— Встиг-таки вистрелити, сволота, — почувся чийсь тремтячий од хвилювання голос.

Безлюдне узлісся раптом ожило. Наче з-під землі, з’явилися люди. Біля старої розлогої ялини стояли двоє бандитів — обеззброєні, із зв’язаними руками.

У розпалі весілля. В замерзле віконце Хмелькової мти обережно постукали. За гомоном і піснями ніхто не звернув уваги на цей стук. Тільки капітан Ільїн підвівся з-за столу і, насилу зберігаючи рівновагу, попрямував до дверей. Слідом за ним вийшов сержант Ковальов. Захмелілі гості не помітили цього, а коли б хто й помітив, то не звернув би уваги: щохвилини хтось виходив або заходив у хату. Ільїн і Ковальов перетнули двір і вже твердою ходою поспішили до воріт. Тут на них чекали.

— Є щось?

— Двох впіймали. Тут вони, недалечко.

Ільїн швидко пішов до крайньої хати.

У просторій кімнаті повно озброєних людей. Більшість — у військовій формі, але є і в цивільному. Від тютюнового диму темнувато. Коптить — от-от погасне лампа. Хтось у кутку розповідає анекдот, дзвінкий молодий сміх сколихнув повітря. Раптом усі замовкають, хто сидів, швидко підводиться. Входить капітан Ільїн у супроводі командира взводу і сержанта Ковальова.

— Доповідайте, лейтенант Горін, що відбулося, — наказує Ільїн.

Горін хвацько цокає підборами. Плечима лейтенант майже дістає до стелі. Великі зеленкуваті очі дивляться весело. Він радісно рапортує:

— Засідку розташували так, як було наказано, товаришу капітан, на узліссі, біля великої ялини. Замаскувалися добре. Правда, трохи холоднувато було, але за весь час ніхто ні пари з вуст. Бачили, як один чоловік пройшов з села, його пропустили, йшов він, певно, по бандитів. Потім з’явилися двоє озброєних. Ми їх затримали. Решта не прийдуть: один бандит встиг вистрелити.

— Погано, дуже погано, — сердито сказав Ільїн, тарабанячи пальцями по столу.

— Товаришу капітан, — ображено відповів Горін, — ми ж затримали двох із зброєю, а ви кажете — погано.

Ільїн зняв шапку, кинув її на лаву і запустив пальці у густу чуприну, як це завжди робив, коли хвилювався.

— Ви, лейтенанте, були в засаді, щоб Чапку взяти, а не двох бандитів. А ви й двох не зуміли без шуму обеззброїти. Хтозна, коли ще трапиться така нагода. — Капітан сів. — Ну, тепер пізно про це говорити. Треба щось придумати, — ніби сам до себе сказав він.

Ільїн помацав пальцями скроні, і раптом в його очах загорівся пустотливий вогник. На обличчі промайнула хитрувата усмішка. Він покликав до себе Ковальова і худорлявого хлопчину з розумними очима на веснянкуватому обличчі, у цивільному одязі. Це був Степан Луценюк, боєць винищувального загону. Ільїн щось пошепки сказав їм, і сержант разом з Луценюком вийшли з кімнати, покликавши з собою рядового Мишка Усова, відомого в роті силача-штангіста.

Через кілька хвилин за наказом Ільїна в сусідню кімнату, куди перейшов капітан, ввели бандитів. Вони зацьковано озирались і боязко підійшли до столу, за яким сидів офіцер.

— З боївки Чапки? — різко спитав Ільїн.

Бандити мовчали.

— Я питаю: з боївки Чапки ви чи ні? — ледве стримуючись, голосно повторив Ільїн.