Олександр Ігнатьєв - Лютий шаленів хуртовинами

Марійка витягла з-за пазухи паперовий трикутник.

— Віддай нені. А знаєш, що я ще чула, — раптом згадала дівчина і таємниче зашепотіла, злякано округливши очі: — У лісі біля Рудного солдатів побили багато і навіть одного офіцера.

Ганка схопилася за одвірок і завмерла, вражена страшною звісткою. Не відчуваючи холоду, дівчина стояла на ганку, дивлячись невидющими очима вдалину. Марійка, сунувши листа в руки подрузі, побігла.

Із заціпеніння Ганку вивів голос матері.

— Що з тобою, доню? — злякано спитала Христина Іванівна. — Хто це приходив?

— Марійка прибігала, ненцю, — стомлено відповіла Танка. — Тобі листа принесла.

Мати знову, як і тоді, коли постукали у двері, зблідла.

— Це що ж за лист?

— Не знаю. Марійка сказала, парубок якийсь велів передати.

Христина Іванівна обережно, ніби папірець міг обпекти руки, взяла його, але не розірвала, а пішла до хати. Танка не помітила материної тривоги, бо й сама була схвильована: з думки не йшов убитий офіцер. Поміркувавши трохи, вона заспокоїлась. Адже вбитий офіцер міг бути й не Ільїн. За якусь хвилину Танка вже була певна, що з Ільїним нічого не могло статися страшного, і аж тоді згадала про лист.

Вона пішла на кухню і спитала в матері, від кого звістка. Мати стомлено махнула рукою і нічого не відповіла.

На другий день, коли Христини Іванівни не було вдома. Танка відшукала листа на покуті і, поспіхом розгорнувши його, прочитала: «Завтра о 12 годині на тому ж місці».

Ганка глянула на годинник. Стрілки показували дванадцяту.

«Виходить, мати пішла на якесь умовлене місце», — подумала дівчина. Вона здивовано знизала плечима й зітхнула.

У лісі, на березі невеличкого струмка, загубилася маленька хатина. Від старості вона перекосилась на один бік, наче зібралась лягти на землю і відпочити од тривалого і нелегкого життя. Підсліпувате віконце сумно виглядало з-під солом’яної стріхи на закований під кригою струмок. Здавалося, давно її залишили господарі, але легкий прозорий димок, що підіймався з димаря, і слабке мерехтливе світло у віконці свідчили про те, що в хатині є люди. Тут самотньо доживав свій вік сивоусий дід Остап. Був він ще міцний і, добре знаючи всі навколишні хащі глухих прикарпатських лісів, часто ходив на полювання.

Кілька вуликів та малесенький город біля хати стеріг великий кудлатий пес Цезар — єдиний супутник діда в його самітньому житті. Собака чув людину здалеку і попереджав про це господаря густим гавкотом.

Тихо й мирно жив би собі дід, але прийшла війна, і не стало спокою навіть у цій глушині. Та й після війни мало що змінилося. Садибу діда облюбували оунівці — дуже зручним місцем була відлюдна хата. Не хотілося старому вплутуватись у справи бандитів, але вони приходили, говорили гучні слова про «самостійну» Україну та козацьку волю, погрожували зброєю, і дід змушений був діставати їм продукти, а інколи й носити записки кому-небудь із селян.

Сьогодні ввечері сюди прийшов Юрко, якого старий знав ще з дитинства. Він приніс дідові наказ ватажка дістати сала. Передавши доручення, бандит сів на лаву, поклав на стіл брудні, порепані від холоду руки і просидів нерухомо з півгодини. Остап був незадоволений приходом Юрка. Він запам’ятав попередження Ковальова, та й самому вже набридло канючити по хатах. Більшість селян, до яких звертався старий з проханням Чапки, давали продукти неохоче, і тільки жах примушував їх совати старому кусень сала або хлібину. Але, вдивляючись в сумне обличчя Юрка, старий дедалі більше й більше проймався жалістю до хлопця.

— Давай вип’ємо, Юрку, чи-що? Не солодко нам з тобою живеться, ой не солодко!

У діда Остапа була захована пляшка самогону. Крекчучи, він спустився в льох, дістав зелену плоску пляшку, шмат сала, загорнутий в ганчірку, і все це виклав на стіл. Бандит глянув на старого і, криво посміхнувшись, запитав:

— Що, діду, шкодують люди добро нам віддавати?

— Складів ні в кого немає, щоб ліс годувати, — сердито відповів Остап.

— Нічого, вас тут совєти нагодують.

— Совєти не всіх годують, — відрубав старий і почав скручувати цигарку.

— Ну ти, діду, трохи тихше, — пригрозив Юрко.

Остап махнув рукою.

— Ет, що там тихше, — сказав він, — все їдно погано.

— І сердито кинув недокурок на долівку.

Юрко взяв пляшку з самогоном, подивився на світло і промовив уже іншим тоном:

— А втім, ти маєш рацію, діду. Погане твоє життя, та наше ще гірше. Як вовки, в лісах і схронах ховаємось, а в нагороду дістанемо кулю в лоб та домовину. Ні, домовини не буде — так закопають. Ех, давай краще вип’ємо! — Юрко стукнув пляшкою об стіл.