Олександр Ігнатьєв - Лютий шаленів хуртовинами

Тепер наїжачився Чапка.

— Ми —інша справа. Я і мої брати боремось, а не в кишенях нишпоримо, — Важко поклавши п’ятірню на стіл, ватажок вів далі: — Так от. Ви, я бачу, хлопці бувалі, з вас люди вийдуть, тільки йти вам нікуди не треба. Залишайтесь тут. Нам потрібні здібні люди.

Відчувши іронію в голосі бандита, гості насторожено помовчали.

— Так, так, — знову промовив Чапка, нервово стукаючи по столу. — Отже, згода?.. — І раптом, схопивши лампу, він підніс ЇЇ до бличчя Веселого: —Ну, а якщо правду говорити?

Веселий знизав плечима:

— Знову допит, отамане?

Тоді Чапка не поспішаючи витяг з-під хутряної тілогрійки парабелум і вигукнув слова, яких присутні найменше чекали.

— Що, зраділи? Одразу ввійшли в боївку! Ну, а тепер кажіть правду, хто вас послав до мене? Чого мовчите? Ти що ж, Степане, хіба не впізнаєш мене? — Ватажок, впритул підійшов до хлопця, якого товариші називали Смурим. Той злякано здригнувся і прошепотів: —Дядько Грицько…

Хлопчина замовк, але було вже пізно. Ватажок гучно зареготав:

— От і добре, Степане, що пам’ятаєш мене. Дякую!

Я теж не забув тебе. Пригадується, живеш ти у нашому Яворові. Чи не так?

На лобі у хлопця виступив холодний піт. Два його супутники сиділи нерухомо.

— А ще пригадується мені, Степане, що в загоні «яструбків», так, здається, вас звуть, служиш ти вірою й правдою.

Чапка хихикнув, наче повідомив присутнім не знати яку смішну річ. Та, зустрівши спокійні очі тих, хто називав себе злодіями, — а вони вже зрозуміли, що провалились, і приготувались до всього, — бандит гаркнув:

— Ви, падлюки! Чапку обдурити хотіли? Злодіями прикинулись, комедію розіграли, на власну варту напали! Ці хитрощі для дурнів, зрозуміли? — Чапка тицьнув пістолетом у бік Веселого й Великого Джека. — Хто такі? Кажіть, інакше душу з вас витрясу. Ну?!

Хлопці мовчали і тільки спідлоба дивились на бандита.

— Та-а-к, — промовив Чапка. — У мовчанку гратись надумали? Нічого, я вам розв’яжу язики. Взяти їх!

Бандити накинулись на неозброєних хлопців, зірвали з них ватянки, силоміць заломили руки і зв’язали.

— Наволоч, — вилаявся той, хто називав себе Веселим, — заманули у свій барліг, а тепер щось вигадують, голови морочать.

Чапка вп’явся поглядом у Веселого:

— Брешеш, щеня!

— А йди ти… — злісно вилаявся Веселий і одвернувся. В ту ж мить сильний удар у скроню оглушив його.

Опритомнівши, Веселий побачив, що двоє бандитів катують Степана. Той лежав на підлозі, обливаючись кров’ю, а бандити кованими чобітьми з розмаху били його в груди, голову, живіт. Веселий рвонувся було на допомогу, але його схопили і відтягли в куток. Ватажок подав знак припинити катування.

— Тепер, Степане, скажеш, хто твої друзі і хто вас послав до мене?

Степан глухо простогнав, але на запитання бандита не відповів.

До Чапки нахилився один з бандерівців:

— А може, дід Остап знає? Ми його привели про всяк випадок.

— Давай сюди, — наказав ватажок.

Ввели старого. Він мружив свої хворі очі.

— Скажи, ти знаєш цих двох? — спитав його Чапка, вказавши на зв’язаних хлопців.

Лампу піднесли майже до самого обличчя. Погляди діда і Веселого на мить зустрілись. Остап одразу впізнав хлопця, але, хвилину помовчавши, заговорив:

— Бачив я його: заходив до мене, води просив і хліба. Я дав. А хто такий — не знаю, не питав.

Веселий зітхнув і одвернувся.

— Гаразд, самі дізнаємось. Давайте далі, хлопці.

Два дужих бандити знову почали мордувати Степана.

У Веселого засіпалася щока і судорожно скривився рот. Він трохи підвівся і крикнув різко і владно:

— Припиніть знущання, гади! Нічого він не знає. Ми його з собою взяли провідником.

— Брешеш, москалю, — підскочив до нього Чапка. — Все знає. І тебе теж. Ільїн вас послав сюди.

Чапка сказав це так упевнено, ніби давно вже знав про це. Веселий помовчав, роздумуючи, а потім спокійно відповів:

— Правильно, нас послав Ільїн. Ми з його роти. Задоволений? Я — Ковальов, це — Усов, — показав він на свого товариша.

— Оце інша розмова, — повеселішав ватажок. — Тоді сідайте до столу. Поговоримо. Тільки, по-моєму, на голодний шлунок не дуже приємно розмовляти.

Чапка наказав накривати на стіл.

— Та якнайкраще — я ж чекістів пригощатиму, — зареготав він.

Двоє бандитів зникли за дверима, двоє інших — підняли з підлоги побитого Степана.

— Цього поки що одведіть, нехай очуняє, — сказав Чапка.

Степана кудись потягли, а Ковальов і Усов побачили наведені на них чорні зіниці автоматів.