Олександр Ігнатьєв - Лютий шаленів хуртовинами

— Як то «які»? Та звичайнісінькі, хлібороби.

— Ні, не звичайнісінькі.

Ковальов підвівся. Бандити уважно й сторожко стежили за ним. Юрко, захмелівши од самогону, відчув себе бадьоріше і підсунувся ближче. Його зацікавила розмова. Була якась нездоланна віра у простих словах полоненого, який твердо знав, що його чекає страшна смерть, а поводиться так, наче це він виносить вирок бандитам. Навіть Чапка, завжди такий самовпевнений і говіркий, знітився. Чого б це?

— Коли вже ти почав цю розмову, — звернувся до нього Ковальов, — давай кінчати її. Бачиш, отамане, є на світі робітники, є селяни, а є й панн. З панами ми покінчили раз і назавжди, а заводи, фабрики й землю віддали робітникам та селянам. Але й селяни бувають різні. Є безкінні, а є й куркулі, тобто сільські глитаї. Так от ви, оунівці, саме й захищаєте куркулів, а ми — тих, хто все життя спину гнув на них. От у чому відмінність.

— Брехня! — відмахнувся Чапка. — У моїй боївці немає жодного куркуля.

Ватажок поглянув на своїх підручних. Юрко опустив очі. його здивувало, як нахабно брехав Чапка. Хлопець знав, що майже всі учасники банди — синки багатіїв. Були, звичайно, в банді й бідарі, як от він, Юрко, але…

— От ти, Юрку, — почув він голос Чапки, — скажи, хто ти такий? Справжнісінький бідняк. Мо’, не так я мовлю?

— Правильно, — хрипко відповів хлопець.

— Так от, цей бідар в мене найвідданіший член боївки, — вів далі ватажок і переможно подивився на Ковальова. — Ну, що скажеш на це?

А сержант уже пильно розглядав юнака. Ковальова здивував вираз Юркового обличчя. Старанно прихована мука відчувалась у погляді бандита. «Де я його бачив?»— думав сержант. На мить його очі зустрілися з очима Юрка, і Ковальов згадав фотографію, яку Наталка сховала біля грудей.

— Що ж, буває й таке, — повільно почав Ковальов. — Молодий, недосвідчений може потрапити в погане товариство, але куркульська суть оунівців від цього не змінюється. Та й той, хто збився з пуття, все одно рано чи пізно зрозуміє свою помилку. Кажеш, Юрко — бідняк? Якщо так, то йому Радянська влада дала землю. Дала, Юрку?

— Ну, дала…

— А воля де, свята воля? — заперечив Чапка.

— Жив би собі Юрко по-людськи, — не звертаючи уваги на ватажка, вів далі Ковальов, — хата в нього була, землю дали, вибрав би собі дівчину. Вчитись захотів — будь ласка, вчись. Якої ще волі забажалось? Щоб у схронах на пузі плазувати, грабувати й убивати своїх земляків?

Ковальов замовк. У підземеллі запала зловісна тиша.

— Раджу всім, хто випадково потрапив у цю зграю, — кінчати! Інакше на всіх вас чекає куля. Чекає тому, що народ проти вас, а він не любить, щоб йому заважали спокійно жити.

У цю мить до кімнати зайшов ще один бандит і щось шепнув Чапці. Ватажок підвівся і, повернувшись до сержанта, гаркнув:

— Цить, щенят, а то я тобі писок заткну!

Ковальов сів спокійно налив у кухоль самогону.

— За упокой твоєї бандитської душі, Чапка. — Він високо підняв кухоль.

Глухо пролунав пістолетний постріл. Куля вибила кухоль з рук сержанта.

— Влучно стріляєш, отамане, — кинув Ковальов, — тільки ж кулею своєї правоти не доведеш. Ти словом…

— Взяти їх! — люто крикнув Чапка.

Бандити кинулися на Ковальова та Усова, скрутили їм руки, виштовхнули в сусідню кімнату і замкнули на засув. За тонкими дощаними дверима ще деякий час гуділи п’яні голоси. Раптом усе стихло. Полонені почули, як Чапка скомандував:

— Беріть зброю й виходьте.

Бандити загаласували, але одразу ж замовкли. Чапка наказував:

— Ти, Чорний, залишаєшся тут стерегти солдатів, доки не повернусь. Та гляди — один лишаєшся, більше людей немає, усіх беру з собою. Біля Рудного Щерба і Орленко поля оглядають. Треба захопити їх. Зрозумів? Ох, і щастить же нам сьогодні. Голову й Орленка притягнемо і разом з чекістами відправимо на той світ — ото веремія зчиниться! Доки Ільїн нас шукатиме, ми в нього весь актив винищимо. — Чапка брудно вилаявся. Потім покликав Юрка і наказав: —Ти з нами не підеш. От записка, віднесеш її до обчухраної ялини. Покладеш у дупло. Ти знаєш те місце.

Бандерівці один за одним вийшли з підземелля.

Командир батальйону майор Грушевий, ледве доторкуючись кінцем олівця до високо підвішеної карти, доповідав командирам рот про обстановку, що склалася. Капітана Ільїна на нараді не було. Він вирушив на операцію і поки що від нього не одержали ніяких повідомлень. Це непокоїло комбата. Майор знав, що Ільїн — людина запальна; може захопитися, забути про небезпеку, а цим скористаються бандити.