Олександр Ігнатьєв - Лютий шаленів хуртовинами

— Розкажіть точніше, як туди потрапити.

— Ми поведемо, товаришу капітан, — відповів Ковальов.

По тону Ільїна він зрозумів, що командир переслідуватиме банду доти, поки не знищить її.

— А дійдете?

— Дійдемо, товаришу капітан, — сказав сержант і надягнув шинель. Ковальов і Ільїн пішли попереду.

Години через півтори стомлені солдати оточили місце, де був схрон. Усі залягли на вкритий тонесенькою крижинкою сніг. У лісі панувала така тиша, що чутно було, як шуміли під весняним вітром верховіття дерев.

І ось цю тишу порушила неголосна, але чітка команда:

— Вперед!

Це Ільїн, оглянувши місцевість, наказав звужувати кільце навколо схрону.

Тримаючи зброю напоготові, повільно і обережно просувалися бійці.

Ковальов показав вхід у сховище бандерівців.

— Бандити пішли звідси ще до нашої втечі, — мовив він, — а от чи повернулися — не знаю.

Залишивши людей в засаді, Ільїн разом з Ковальовим, Усовим і ще трьома солдатами поповз до схрону. Молодий солдат нахилився, щоб відкрити ляду, але Ільїн відвів його руку і, прив’язавши до кільця ляди мотузку, наказав усім відійти. Потім сам сховався за деревом і смикнув за мотузку. Іржаві завіси заскрипіли, ляда трохи піднялась, і в ту ж мить пролунав оглушливий вибух, а вгору вирвалося сліпучо-яскраве полум’я. Гучна луна прокотилася лісом.

— Цього треба було чекати, — зауважив Ільїн, виходячи з укриття. — Бандити побували тут і побачили, що ви втекли, — звернувся він до Ковальова й Усова, — на проїдання приготували «подарунок». — Капітан глянув на солдата, що хотів було відкрити ляду.

— А подаруночок нічого собі. Без пересадки одразу на тім світі опинився б, — спробував пожартувати солдат, але було помітно, як тремтять у нього руки.

Оглянувши схрон і місцевість навколо, солдати побачили сліди, що вели в глиб лісу. Ільїн вирішив залишити біля схрону засаду на той випадок, коли хтось з бандитів повернеться, а самому переслідувати бандерівців. «Я від тебе, Чапко, все одно не відстану, доки не спіймаю», — думав Андрій.

Усю ніч солдати йшли по сліду оунівців. Ніколи було навіть закурити. На світанку сліди привели до наїждженої польової дороги. По ній пройшло багато саней і людей, тому встановити, куди подалися бандити, не пощастило.

Після короткого перепочинку Ільїн розділив загін на дві групи. Одна рушила путівцем праворуч, а друга — в протилежний бік. З останньою пішов Ільїн, узявши з собою Ковальова.

Пройшли близько двох кілометрів, коли капітан побачив, що дорога стрімко повернула до груня, зарослого рідким лісом. На вершині його стояла стара ялина з великими вузлуватими гілками. Вони чітко виднілися на світлому тлі передранкового неба. Раптом Ковальов шарпнув Ільїна за руку.

— Дивіться, хрест якийсь на ялині.

Справді, на довгій, майже горизонтальній гілляці щось висіло. Зіркі очі Ільїна розгледіли, що то людина. Підійшли ближче. На гілляці висів труп молодого парубка. Його босі ноги майже торкалися снігу, а голова була закинута назад.

— Юрко! — скрикнув Ковальов. — Так… Це він… — Ковальов скинув шапку і тихо сказав: — Ну от ми й зустрілися з тобою, Юрку…

І знову солдати прямували вперед, але ще швидше, ніж досі. Ідучи поряд з капітаном, Ковальов розповів про все, що сталося з ними.

…Тільки-но зачинилися за бандитами двері, Усов, стискуючи свої пудові кулаки і намагаючись розірвати мотузку на руках, процідив крізь зуби:

— Пішли на Щербу полювати. Ех, попередити б, але як?

Він страждав од того, що нічого не може зробити, щоб попередити товаришів про небезпеку. Рвонувши ще раз мотузку, яка не піддавалась, Усов сердито сказав:

— Ух, гади! Тільки б вибратися звідси, я б їм показав!

Двері прочинились, і в прорізі з’явилася довга постать Чорного.

— Ну, гості дорогі, — явно копіюючи ватажка, сказав бандит, — не ображаєтесь?

— Мотай звідси, гад! — гукнув Усов, підводячись.

— Ну, ну, — позадкував бандит, хапаючись за автомат. — Сядь на місце.

Чорний сів за стіл, де ще стояли закуски і порожні кухлі, поклав автомат на коліна, запалив цигарку і, не зводячи очей з полонених, замугикав щось собі під ніс.

Хвилини тягнулися, наче години. Здавалося, що тут, під землею, взагалі спинився час. Притулившись один до одного, смертельно змучені Ковальов і Усов, не помітили, як задрімали. їх розбудила голосна розмова. Розплющивши очі, вони побачили в підземеллі ще одного чоловіка. Це був той самий хлопець, якого Чапка назвав бідарем і найвідданішим оунівцем.