Олександр Ігнатьєв - Лютий шаленів хуртовинами

«Юрко, — згадав Ковальов ім'я хлопця. — Про що ж вони сперечаються?»

— Ти п’яний, Юрку, — говорив Чорний, розмахуючи автоматом. — Іди, проспись. До полонених не можна: Чапка заборонив.

— А я волію поговорити з ними, — затято твердив Юрко. — І ти мені не забороняй, чуєш?

Ковальов і Усов затамували подих.

— Не пущу! — заволав Чорний і з силою відштовхнув Юрка. Той похитнувся і важко сів на ослін. — Якщо полізеш, уб’ю.

Хлопець з ненавистю подивився на Чорного і криво усміхнувся.

— Уб’єш? Вбивай! Стріляй! Це ти вмієш. Особливо з-за рогу. Ти й Наталю вбив, звірюко. — Юрко грізно підвівся і раптом голосом, в якому бриніли лють і невиплакані сльози, гукнув: — За що вбив? Відповідай!

Очі в Юрка палали. Здавалося, що вогонь, який довго жеврів усередині, нарешті вирвався на волю. Чорний зайшов за стіл і, наставивши автомат, просичав:

— Я тобі відповім, щеня. Тебе теж давно вже пора рішити, як і твою Наталку. А вона у мене перед смертю потанцювала…

Далі сталося те, чого не ждали ні Ковальов з Усовим, ні сам Чорний. Мов божевільний кинувся хлопець до стола, схопив важку сулію і з силою вдарив Чорного по голові. Той глухо зойкнув і замертво повалився на підлогу. Юрко одразу витверезився, сів на лавку, налив великий кухоль самогону і одним духом випив. Потім оглянувся і, махнувши рукою, гукнув:

— Виходьте, хлопці!

Ковальов і Усов перезирнулись, підійшли до столу. Юрко двома помахами ножа перерізав мотузки на їхніх руках.

— А тепер давайте вип’ємо, та й валяйте до своїх, поки наші не повернулись. — Юрко потягнувся до пляшки. Ковальов підняв з підлоги автомат убитого і одразу відчув себе впевненіше. Хлопець, п’яно посміхаючись, дивився на нього.

— А де наш товариш? — спитав Ковальов.

Юрко показав рукою на двері.

— Там… Рішили вони його, замучили.

Ковальов і Усов кинулись у кімнату. Там на підлозі лежав Степан Луценюк.

— Ех, Стьопо… — зітхнув Ковальов, схилившись над убитим. Усов прикрив мертвого піджаком і промовив:

— Прощай, друже! Поплатяться бандити за твою смерть. Ой поплатяться…

Солдати, вийшли з кімнати. Треба було поспішати: кожної хвилини могли повернутися бандерівці.

Ковальов хотів було спитати у Юрка, де вихід, але він вказав його сам:

— Он у ті двері. Йдіть через поляну праворуч, туди, на Рудне, — і хлопець знову потягнувся до пляшки.

Сержант і солдат завагалися. Усов уже встиг озброїтись автоматом і гранатами, які він знайшов у схроні.

Ковальов поклав руку Юркові на плече:

— Ходімо з нами, — сказав він тихо. — Ми ще помстемося за Наталю.

— Ні, — п’яно хитнув головою Юрко.

— Тебе ж Чапка уб’є.

— А він не дізнається. Я піду звідси. Подумає, що ви Чорного порішили.

— Все одно тобі тут нічого робити, Юрку. Ходімо! Радянська влада зла не пам’ятає, якщо до неї з відкритим серцем. Повір мені!

— Вірю. — Юрко встав, очі його блиснули. — Тільки не піду я з вами, багато в мене гріхів перед Радянською владою.

Що було робити? Взяти Юрка силоміць? Але п’яного хлопця тягти лісом неможливо. Ковальов і Усов вирішили йти самі і вибралися з підземелля.

Солдати пішли, і в схроні стало тихо, як у склепі. Юрко сидів на лаві, наче неживий. Він не пам’ятає, скільки часу минуло, поки, нарешті, підвів голову, в якій аж гуло від сивухи. Противно рипнула лава. Юрко схопився, похитнувся і не озираючись виповз із схрону. Надвечір він був на хуторі. Тут його й наздогнав Чапка. Розмова була короткою.

— Ти вбив Чорного?

— Я, — швидко відповів Юрко.

— Продався москалям?

Замість відповіді Юрко, запинаючись не від страху перед катом, а від передчуття, що не встигне висловити всього до кінця, майже закричав:

— Ти сам продав душу чортові. Вбивця! Кат!.. Тобі ніколи не подарують…

Він не договорив. Од важкого удару прикладом в обличчя глухо зойкнув, а другий удар по голові звалив Юрка на землю. Все захиталося перед очима і зникло. Через кілька хвилин хлопець розплющив очі. З голови стікала холодна вода, його приводили до притомності.

— Повісити на ялині. Най усі бачать. І так буде з кожним, хто стане нам на путі, — почув, ніби крізь сон, Юрко. Тоді, зібравши всі сили, він крикнув Чапцї востаннє:

— У тебе на путі… вся Україна.

У рот йому всунули ганчірку.

— Коли, господи, буде кінець цим страхіттям, — шепотіла в кутку хазяйка хати, в якій схопили Юрка.

Хлопця штовхнули в спину:

— Виходь!

Комбат довго розмовляв з капітаном Ільїним. Той похмуро мовчав. Заперечувати було нічого. Грушевий мав рацію.