Олександр Ігнатьєв - Лютий шаленів хуртовинами

— Біжімо! — гукнув Орленко, кидаючись уперед.

Із хат вискакували люди і приєднувалися до молоді. Орленко на ходу звелів кільком комсомольцям:

— Хлопці, додому, по автомати! Швидко. Може бути сутичка.

Не кажучи й слова, хлопці вмить зникли за рогом. Коли комсомольці підбігли до колгоспного двору, то побачили, що горить стайня. Двері були зачинені, всередині жалібно і злякано іржали коні. Вогонь лизав стіни, підбирався до даху. Дехто кинувся по відра й лопати, кілька чоловік метнулися до дверей, щоб врятувати коней, але з-за рогу різонула довга автоматна черга. Комсомольці повернули назад і сховалися за сусідньою клунею. Зброю мав з собою тільки Орленко та ще двоє хлопців. Вони й поповзли в обхід тих, що стріляли. А вогонь палахкотів дедалі дужче.

— Загинуть коні, чим землю оброблятимемо? — промовив схвильовано один з комсомольців і хотів побігти до стайні, але його спинив сусіда.

— Не роби дурниць, навіжений. Зараз Орленко віджене бандитів, тоді…

За стайнею пролунали постріли. На колгоспний двір уже бігли члени винищувального загону. Бандерівці, відстрілюючись, відступили до лісу.

Тільки-но комсомольці відчинили стайню і перелякані тварини з налитими кров’ю очима вирвалися на волю, як завалився дах, викинувши догори сніп полум’я.

Загасивши пожежу, хлопці, вимазані сажею, з обсмаленим волоссям, умивалися біля колодязя. Голова колгоспу Іван Щербань, який щойно повернувся з райцентру, задумливо ходив по подвір’ю.

Комсомольці оточили Орленка, що сидів на колоді біля згорілої стайні. Було тихо. Від поодиноких головешок ще вився сизий димок. Першою заговорила смуглява дівчина, яка була разом з Орленком у полі під час сутички з оунівцями.

— З Новоселиць два чоловіки в райцентрі працювали, в райвиконкомі. Всю війну були на фронті, смерть обійшла їх стороною. А недавно хтось прибіг і передав, буцімто їх спішно викликають у район. Вони пішли і не повернулись. Тільки через тиждень випадково знайшли їх у лісі. Лежали, зв’язані колючим дротом, очі виколоті, тіло порізане…

— Годі, — раптом схопився Орленко. — Пощади їм не буде. Ходімо зараз же.

Незабаром загін винищувачів вийшов з Рудного в ліс.

Після підпалу стайні у Рудному до діда Остапа прибігли двоє бандитів. Вони ледве врятувались од своїх переслідувачів-комсомольців і тепер вирішили пересидіти у хаті старого. Один з них хвалькувато розповідав, як вони підпалили стайню з кіньми, як розігнали селян, що кинулися гасити пожежу. Другий, на прізвисько «Береза», кілька разів похмуро обривав його:

— Перестань, Миколо, не бреши. Уколошкали двох наших, еце й усі успіхи. Стайню спалили, вихваляємося, ніби щось добре зробили. Тьху!

Оунівці засперечалися, почали сваритись і ладні вже були схопитися за зброю. Дід Остап з якоюсь незнаною раніше цікавістю стежив за ними. Та й оунівці вперше поводилися так. Раніше сутичок між бандитами не бувало. Старик мимоволі порівнював цих людей з Ковальовим, з Орленком, і порівнювання було не на користь бандерівців.

Невідомо, чим би закінчилася спірка, коли б не почулося несамовите гавкання Цезаря. Бандити одразу схопились, кинулися до ляди і швидко зникли в підземеллі.

У ту ж мить до хати влетів капітан Ільїн у супроводі солдатів і бійців винищувального загону.

— Здрастуйте, діду, — привітав він старогр. — Як ся маєте?

— Дякую, ладно, — стримано відповів Остап.

— Сюди ніхто не заходив?

— Та ні, ніхто…

— Що ж, оглянемо про всяк випадок.

Ільїн раптом помітив, що старий якось дивно підморгує йому, вказуючи на двері. Потім кивнув головою, мовляв, іди за мною. Ільїн вийшов у сіни. Слідом за ним почвалав Остап.

— У мене в льоху двоє сидять, — зашепотів старий. — Тільки їх не просто взяти, вихід є в ліс. Я вам покажу.

Ільїн поставив людей біля замаскованого виходу і знову повернувся до хати.

— Починайте обшук, хлопці, — голосно наказав капітан. — Та гарненько огляньте підвал.

Почувши це, бандити відкрили замаскований лаз у підземеллі і рушили до виходу в ліс. Але там на них уже чекали. За чверть години все було закінчено.

Затримані оунівці сиділи в хаті діда Остапа на тому самому ослоні, де недавно сперечалися. Тільки вигляд у них тепер був інший. Куди й поділися Миколина нахабність і удавана хоробрість! Бандит зацьковано озирався навколо. Береза був значно спокійніший. Він якось байдуже сприйняв те, що з ним трапилося, ніби давно вже чекав такого кінця.