Олександр Ігнатьєв - Лютий шаленів хуртовинами

— Ризикувати треба, капітане, але розумно.

— Товаришу майор, — хрипким від хвилювання голосом сказав Ільїн. — Я все зрозумів і готовий понести будь-яке покарання.

— Пізно зрозуміли, капітане, — жорстко мовив Грушевий. — Добре, хоч не всіх розвідників втратили. Отже, банда зникла, сліди втрачені. — Грушевий махнув рукою. — Тепер треба думати, що робити далі. Завтра розпочнемо нову операцію. А за свій проступок дістанете стягнення.

— Єсть!

— От і все! А зараз ідіть додому!

Ільїн круто повернувся і вийшов. На серці у капітана було важко, і не тому, що дістав стягнення, а від усвідомлення того, що виправити помилку вже неможливо.

Він простував вулицею, зігрітою першими весняними променями. По узбіччю дороги бродили чорні, наче з антрациту, граки, в канавах булькотіли гомінливі струмочки. Хлопчаки у великих гумових чоботях, стоячи посеред величезної калюжі, пускали паперові кораблики.

Андрій згадав своє дитинство, коли й він отак пускав кораблики, і зітхнув.

У хаті не було ні Христини Іванівни, ні Ганки. Ільїн пройшов у свою кімнату, скинув шинель, зняв гімнастьорку і з насолодою умився холодною колодязною водою. Потім запалив цигарку і ліг на ліжко.

На стіні вигравав сонячний зайчик. Мирно щокали ходики.

Андрій думав про Ганку. Сам того не усвідомлюючи, він ішов додому, сподіваючись побачити її. І тепер піймав себе на тому, що весь час поглядає у вікно, — чи не відчиниться хвіртка, не задзвенить веселий дівочий голос. Але Ганки не було. Ільїн одягнувся і вийшов у садок. Од ніжної кори червонуватих стовбурів вишень линув тонкий хвилюючий запах. Андрій обережно взяв гілочку, струсив з неї примерзлі крижинки і замислився. Тут його й побачила Ганка. Очі дівчини радісно спалахнули, иоли він подав їй руку.

— Ти така гарна, — сказав Ільїн, дивлячись на Ганку і не випускаючи її руки.

— А ну вас, — зашарілася дівчина, звільняючи руку, але очі її дивилися весело й ласкаво.

Вони пройшли поруч уздовж рівно вишикуваних вишень.

Ганка знала в садку кожне деревце. Вона розказувала Андрієві, яке з них краще родить, на якому ягоди солодші. Ільїн милувався ніжним дівочим обличчям, красиво вигнутими бровами, чув її голос і був щасливим. Так дійшли вони до кінця саду і зупинилися біля тину. Ганка раптом стала серйозною і, озираючись, торкнула Ільїна за рукав.

— Знаєте, Андрію, — тихо промовила вона, — з мамцею коїться щось незрозуміле. Якась вона стала неспокійна.

І дівчина розповіла Ільїну про дивну поведінку матері. Чим більше Андрій слухав Ганку, там серйознішим ставало його обличчя. Коли дівчина замовкла, він спитав, здавалося, без усякого зв’язку з її розповіддю:

— Скажи, Ганко, ти знала Степана Луценюка?

— Це того, що з Рудного? Вони жили раніше недалеко від нас, тут у Яворові. А що?

Ільїн нахилив голову.

— Закатували Степана бандити. Чапка вбив.

Дівчина здригнулася.

— За що? — прошепотіла.

Раніше, коли Ганка чула, що когось вбили або затягли в ліс бандити, їй ставало страшно, але всі ці страхіття були далекими, наче взятими з жахливої казки, і, здавалося, не стосувались її. Але тепер, так само як і тоді, коли вона почула про смерть колишньої своєї вчительки, дівчина відчула, що зловісна тінь смерті промайнула поряд.

Ганка згадала, що мати говорила про якісь листи з лісу. В них погрози їй, Андрієві… І в її серці міцніла ненависть до тих, з чиєї вини лилася кров, хто заважав жити й кохати. Ганка якусь мить постояла нерухомо, а потім рвучко повернулась і побігла назад до хати. Ільїн довго проводжав її поглядом, а коли Ганка зникла у хаті, перестрибнув через тин і пішов у свою роту.

Забуяла весна. До середини березня на полях схлинули талі води, а на пагорбах підсохла земля. Набубнявіли бруньки черешень і вишень. Солдати поскидали шинелі й ходили тільки в гімнастьорках.

Сержант Ковальов ішов на чолі свого відділення. Обабіч дороги тягнувся ліс, по-весняному світлий і запашний. Дозори ретельно прочісували його. Навколо було тихо й безлюдно.

Надвечір солдати підійшли до хатини діда Остапа. Гучний гавкіт Цезаря попередив, що хтось зайшов у двір. Старий вийшов на ганок і, побачивши озброєних солдатів, позадкував у сіни.

Ковальов легко перескочив кілька сходинок і опинився віч-на-віч з стариком.

— Вечір добрий, — привітав сержант господаря. Остап мовчки і несміливо подав шорстку, негнучку руку. Сержант відчув, як у діда тремтять пальці.

— Що ж, запрошуйте гостей до господи, — посміхнувся Ковальов, але старий, ще більше насупившись, мовчки пішов уперед.