Олександр Ігнатьєв - Лютий шаленів хуртовинами

— Беріть собі крайнього, Іване Онисимовичу, — кинув Орленко, — а я зніму оцього. Давай!

Два постріли злилися майже в один. Бандит, що йшов у центрі, похитнувся і якось боком звалився на сніг. В ту ж мить затріщали автомати. Кулі рили сніг перед канавою, дзижчали над головами колгоспників, які припали до землі. Іван Щерба раптом відчув, що земля не тепла, як здавалося йому, коли спостерігав за паром над пагорками, а холодна й промерзла.

Бандити, стріляючи; сунули вперед. Орленко і Щерба вистрелили ще два-три рази, але не влучили.

— Кепські справи, — гукнув Орленко, повернувши до Щерби заляпане землею обличчя.

Зненацька автоматна стрілянина вщухла. Потім пролунав ще один постріл і стало тихо. Обережно підвівши голову, Орленко побачив, що бандити тікають до лісу. Він оглянувся навкруги і тільки тоді помітив своїх «яструбків», що бігли навперейми бандитам. Хлопець швидко скочив на ноги і раптом, нагнувшись над принишклими дівчатами, весело і дзвінко поцілував одну з них у щічку.

— Це — за хоробрість.

— Йой, Васильку, милий, — не витримала дівчина і, обнявши хлопця за шию, заплакала крізь сміх, ховаючи у нього на грудях засоромлене обличчя.

Чапка був злий і похмурий. Сьогодні ясніше, ніж будь коли, усвідомив, що кінець його близький і неминучий. Тому ватажок лютував, як ніколи. Бандит поспішав помститися над полоненими солдатами. Вони ще помучаться в його руках! Недарма ж пройшов отаман гестапівську школу катувань. Він примусить чекістів вимолювати пощаду, а потім власними руками повісить їх на міцній гілляці.

Отак розпалюючись дедалі більше, Чапка привів свою ватагу до схрону. Бандити спустились у підземелля і опинилися в кімнаті, де нещодавно пиячили і залишили полонених солдатів. І раптом усі притиснулися до стіни, виставивши перед себе автомати. Біля столу лежав з розтрощеною головою Чорний. Його осклілі очі дивилися просто на бандитів.

Чапка кинувся в комірчину, де сиділи замкнені солдати, але там не було нікого. Оскаженіло вихопив пістолет. Усі інстинктивно відсахнулися до дверей.

— Куди? — хрипко видихнув Чапка. — Назад! — І підізвав до себе помічників. — Що скажете?

— Чорний недогледів, хильнув, мабуть, зайвого, — несміливо проказав один.

— Брехня! Чорний не з таких. Справа тут не чиста.

— Чистіше не може бути, — глянув скоса бандит на мерця.

Отаман сів, пильно зиркнувши навколо, потім підвівся і підняв з підлоги сулію з-під самогону.

— Де вона стояла? Хто пам’ятає?

Усі мовчали.

— Зрозуміло, сулією вони його трахнули, — невпевнено промовив хтось.

— Ні, — відрубав Чапка, — солдати не могли. Руки в них були зв’язані, а Чорний не дурень, щоб розв'язати їх. Це хтось із наших.

Ватажок свинцевим поглядом обвів підлеглих. Ті стояли похнюплені, боячись зустрітися з його лютими очима, очима матерого вбивці, що не знає ні жалю, ні пощади. Нарешті Чапка видавив, щось згадуючи:

— Хто, крім Чорного, не був з нами?..

Солдати капітана Ільїна ретельно оглядали хутори, простукували в хатах підлоги і стіни, рились у стодолах, але натрапити на слід оунівців їм не щастило. Тоді Ільїн вирішив податися ближче до гір, де майже не було людського житла, за винятком кількох будиночків, які загубилися в лісовій глушині.

Ліс зустрів їх тишею. Крізь голі віти беріз і побурілу глицю ялин лагідно просвічували сонячні промені. У лісовій тиші було виразно чути постукування щупів об каміння і коріння дерев. Раптом у ці приглушені звуки ввірвався дивний незрозумілий шум, ніби хтось біг навпростець через хащу, ламаючи гілки, падав, підводився і знову біг. Тріск швидко наближався, Ільїн скомандував:

— Лягай!

Солдати залягли, приготувавши до бою автомати. Між деревами замелькали неясні постаті. Важко було одразу визначити, багато їх чи мало. Нарешті перед враженими бійцями наче виросли два обірваних зарослих чоловіки. І раптом хтось радісно вигукнув:

— Ковальов! Усов! Це ви?

Після перших. обіймів Ільїн спитав у Ковальова:

— Де Луценюк? — І в цю ж мить, зустрівши погляд сержанта, все зрозумів.

Скупо, без зайвих подробиць, доповів Ковальов командирові роти про те, що трапилося з ними. Хтось із солдатів, здається, той самий, який був у конвої і ображався, що Ковальов його сильно вдарив, накинув на плечі сержанта свою шинель.

— Мені легше буде в тілогрійці, — сказав він Ковальову. Інші запропонували свої шинелі Усову.

Капітан Ільїн, дізнавшись від Ковальова, що схрон недалеко, рішуче і збуджено, як завжди, коли перед ним був ворог, сказав: