Walter Scott - Айвенго

– Троянда Сарону і Лілея Долин [134] Троянда Сарону і Лілея Долин… – образи з Пісні Пісень Соломона. , – відповів пріор. – Однак, ваша світлосте, вам слід пам’ятати, що вона всього лише єврейка.

– Авжеж, – кинув принц, не звернувши ані найменшої уваги на його слова. – А ось і мій єврейський капшук з грішми! Маркіз червінців і барон срібняків гиркається через почесне місце з обідранцями, в яких, мабуть, і пенні нема за душею. Клянуся святим Марком, мій грошовитий приятель і його гарненька євреєчка зараз матимуть місця на верхній галереї. Агов, Ісааку! Це хто з тобою? Хто вона тобі, дружина чи донька? Що це за східна гурія, яку ти тримаєш під пахвою, наче скриньку з грішми?

– Це моя донька Ребекка, ваша світлосте, – відповів Ісаак, низько вклонившись; його не збентежило вітання принца, в якому поєднувалися і глум, і люб’язність.

– Ах ти мудрагель! – мовив принц з гучним сміхом, якому одразу почали запопадливо вторити його супутники. – Та все одно, донька вона тобі чи дружина, її слід вшанувати, як того заслуговує її краса і твої заслуги. Гей, хто там сидить нагорі? – продовжував він, озираючи галерею. – Саксонські хлопи? Ач, як розсілися! Виженіть їх геть звідти! Нехай звільнять місце для мого князя лихварів і його прекрасної доньки. Я втовкмачу цим нечемам, що кращі місця синагоги вони повинні ділити з тими, кому синагога належить!

Ця зухвала і груба промова була звернена до Седріка Сакса з його почтом та до його союзника і родича Етельстана [135] Етельстан – ім’я історичне, так звали саксонського короля, наступника Альфреда. Конінгсбурзького, що його, як нащадка останнього з саксонських королів, надзвичайно шанували всі сакси – уродженці північної Англії. Проте разом із королівською кров’ю предків Етельстан успадкував від них і чимало вад. Він був високий на зріст, міцної статури, у розквіті літ; але його вродливе обличчя було таке мляве, очі дивилися так безживно і невиразно, рухи були такі повільні, а сам він – такий тугодум, що його прозвали Етельстан Вайлуватий. Його друзі, яких було чимало і які, подібно до Седріка, плекали до нього щиру приязнь, запевняли, що ця вайлуватість пояснюється не браком мужності, а сумирною вдачею. На думку інших, пияцтво, що було його спадковою вадою, послабило його волю, а тривалі запої призвели до того, що він втратив усі свої кращі риси, окрім сміливості і млявого добросердя. Саме до нього й звернувся принц Джон з наказом посунутись і звільнити місце для Ісаака та Ребекки. Етельстан, приголомшений такою вимогою, що для тогочасних понять була надзвичайно образливою, і не подумав скоритися принцові. Проте він не знав, як відповісти на цей наказ. Він обмежився тим, що не зробив нічого. Не ворухнувшись, він широко розплющив свої банькаті сірі очі і зиркнув на принца з таким подивом, який міг би видатися смішним. Але принцові Джону було не до сміху.

– Цей саксонський пастух чи то спить, чи не розуміє мене! – сказав він. – Де Брейсі, полоскочи його списом, – продовжував Джон, повернувшись до лицаря, що їхав з ним поруч. То був командир загону вільних стрілків-кондотьєрів, тобто найманців, що не належали до жодної нації і залюбки служили будь-кому, хто їм щедро платив.

Навіть у почті принца залунали обурені вигуки. Але сам де Брейсі, професія якого притлумила в ньому делікатність, певно, виконав би наказ принца скоріше, ніж Етельстан Вайлуватий встиг подумати, що треба ухилитися від зброї, – якби Седрік з блискавичною швидкістю не вихопив свій короткий меч і одним ударом не відрубав сталевий наконечник списа.

Обличчя принца Джона налилося кров’ю. Він люто вилаявся і вже збирався висловити погрозу, але змовчав – і тому, що придворні заходилися вмовляти його та заспокоювати, і тому, що натовп привітав вчинок Седріка гучними вигуками схвалення.

Принц кинув на глядачів розлючений погляд, ніби шукаючи беззахисну жертву, на якій можна зігнати злість. Він помітив того стрільця у зеленому каптані, який щойно погрожував Ісаакові. Побачивши, що цей парубок голосно і відкрито висловлює своє схвалення Седріку, принц спитав його, чого він так розходився.

– А я завжди кричу «ура», – відповів йомен, – коли бачу вдалий приціл або влучний удар.

– Еге! – мовив принц. – Мабуть, ти й сам стрілок хоч куди?

– Не гірший від будь-якого лісничого, – сказав йомен.

– Він за сто кроків влучить у мішень Уота Тірела [136] Мішень Уота Тірела… – Вільгельм ІІ (Рудий) був убитий під час полювання; Уолтер Тірел, який супроводжував короля на цьому полюванні, втік за кордон. Вважається, що саме він здійснив злочин, але довести це ніхто не зміг. , – кинув хтось із задніх рядів, але хто саме – принц не побачив. Цей натяк на долю його діда, Вільгельма Рудого, і розлютив, і налякав принца Джона. Проте він обмежився тим, що наказав стражникам приглядати за цим хвалькуватим йоменом.