Walter Scott - Айвенго

– Кожен, хто йде за вашою світлістю тими шляхами, які ви зволіли вибрати, – стиха відповів Вальдемар, – має право давати вам поради, оскільки ваші інтереси і безпека тісно пов’язані з нашими власними.

Це було сказано таким тоном, що принц визнав за краще поступитися.

– Я пожартував, – сказав він, – а ви накинулися на мене, мов зміїне кубло! Чорти б вас узяли, та обирайте кого хочете!

– Ні, ні, – мовив де Брейсі, – залиште трон вільним, і нехай той, хто здобуде звання переможця, сам обере прекрасну королеву. Це підвищить цінність перемоги і навчить прекрасних дам ще більше цінувати любов благородних лицарів, які можуть так їх прославити.

– Якщо переможцем вийде Бріан де Буа-Жільбер, – сказав пріор, – я вже знаю, хто буде королевою любові й краси.

– Буа-Жільбер – славний воїн, – сказав де Брейсі, – але тут є чимало лицарів, сер пріор, які не побояться змагатися з ним у мистецтві бою.

– Тихіше, панове, – сказав Вальдемар, – нехай принц займає своє місце. І глядачі, і бійці чекають з нетерпінням – ми й так спізнилися, час починати.

Принц Джон ще не був королем, проте завдяки Вальдемару Фітцурсу [137] Вальдемар Фітцурс – вигаданий син реальної особи, Реджинальда Фітцурса, одного з дворян, які вбили Бекета ( Бекет, Томас (Фома Бекет) , 1118?—1170 – архієпископ Кентерберійський; Генріх ІІ, батько принца Джона, спровокував убивство Бекета в його власному соборі у Кентербері, тому клятва в устах принца звучить особливо цинічно.). він уже мав неабиякий клопіт з першим радником-фаворитом, який хоч і згоден служити правителю, та лише на свій власний розсуд. Принц був схильний виявляти впертість у дрібницях, але цього разу змирився. Він сів у своє крісло і, коли почет зібрався довкола нього, подав знак герольдам оголосити правила турніру. Правила ці були такими.

П’ять лицарів-призвідців викликають на бій усіх бажаючих.

Кожний лицар – учасник турніру має право вибрати собі супротивника серед п’яти призвідців. Для цього він повинен доторкнутися списом до його щита. Дотик тупим кінцем означає, що лицар битиметься тупою зброєю, тобто списом з пласким дерев’яним наконечником, або «зброєю чемності», – в такому разі небезпечним було хіба що зіткнення вершників. Але якби лицар доторкнувся до щита вістрям списа, це мало означати, що він бажає битися до смерті, як у справжньому бою.

Після того як кожний з учасників турніру переломить спис до п’яти разів, принц оголосить, хто з них вийшов переможцем у сьогоднішньому змаганні, і накаже видати йому приз – бойового коня надзвичайної краси і сили. На додачу до цієї нагороди переможець здобував особливу честь – самому обрати королеву любові й краси.

Насамкінець оголосили, що наступного дня відбудеться загальний турнір, у якому зможуть взяти участь усі присутні лицарі. їх поділять на дві рівні партії, і вони битимуться чесно і мужньо, поки принц Джон не дасть знаку до закінчення бою. Після цього обрана напередодні королева любові й краси увінчає лицаря, якого принц визнає найсміливішим з усіх, лавровим вінцем зі щирого золота.

На третій день призначалися змагання у стрільбі з луків, бій биків та інші розваги для простолюду. Таким святом принц Джон сподівався купити прихильність того самого люду, який він так жорстоко кривдив своїми необачними та безглуздими витівками.

Тепер місце майбутнього змагання являло собою розкішне видовище. У похилих галереях зібрався весь цвіт багатства і знатності, що був на півночі Англії та в середній її частині; барвисте розмаїття одягу цієї публіки тішило зір, приємно контрастуючи з темним і бляклим вбранням заможних міщан та йоменів, які, з’юрмившись нижче галерей уздовж усієї огорожі, ніби утворювали темну облямівку, що підкреслювала блиск і розкіш верхніх рядів.

Герольди завершили читання правил звичайними вигуками: «Щедрість, щедрість, славні лицарі!» У відповідь на цей заклик з галерей полетіли золоті та срібні монети. Герольди вели літопис турніру, і лицарі не шкодували грошей для тих, хто увічнить їхню славу. В подяку за отримані подарунки герольди вигукували: «Любов до прекрасних дам! Смерть ворогам! Честь щедрому! Слава хороброму!» Глядачі з простолюду вторили їм радісними вигуками, а сурмачі тим часом розтинали повітря войовничим співом своїх інструментів.

Коли весь цей гамір стих, блискуча юрма герольдів покинула арену. Тепер самі лише маршали, у повному бойовому обладунку, верхи на закованих у панцир конях, з непорушністю статуй стояли біля воріт з обох кінців поля.