Walter Scott - Айвенго

На цей час увесь обгороджений простір біля північного входу на арену заповнили лицарі, що виявили бажання взяти участь у змаганні з призвідцями. З верхніх галерей здавалося, наче там вирує ціле море тріпотливих пір’їн, сяючих шоломів і довгих списів; емблеми завширшки в долоню, прикріплені до списів, коливалися і майоріли на вітрі, пожвавлюючи і без того мальовничу картину.

Нарешті ворота розчинилися, і п’ять лицарів, обраних за жеребкуванням, повільно в’їхали на арену; один попереду, решта за ним по двоє. Всі вони були прекрасно озброєні, і саксонський літописець, оповідь якого править для мене за першоджерело, дуже докладно описує їхні девізи, кольори, навіть гаптування на чепраках їхніх коней. Проте нам немає потреби розглядати все це надто детально. Кажучи словами одного із сучасних поетів, автора дуже небагатьох творів:

Їхні герби безслідно зникли зі стін замків, а самі замки перетворилися на зелені пагорби і вбогі руїни. Там, де їх колись знали, тепер їх не пам’ятають, о ні! Багато поколінь змінилося і було забуто в тих краях, де правили ці можновладці. Тож яке діло читачеві до їхніх імен і лицарських девізів!

Втім, не відаючи про те, яка безодня забуття чекає на їхні імена й діяння, бійці виїхали на арену; вони притримували своїх баских коней, змушуючи їх ступати повільно, щоб похизуватися красою їхньої ходи і своїм наїзницьким мистецтвом. І тієї ж миті з-поза південних наметів, де сиділи музики, вдарила дика, варварська музика: цей звичай був привезений лицарями з Палестини. Оркестр складався з цимбалів і дзвонів, і виникало таке враження, ніби призвідці водночас посилали і вітання, і виклик лицарям, які до них наближалися. На очах у глядачів п’ять лицарів перетнули арену, в’їхали на пагорб, де стояли намети призвідців, роз’їхалися в різні боки, і кожен злегка доторкнувся тупим кінцем списа до щита того, з ким бажав стятись. Глядачі з простолюду, а втім, і багато хто зі шляхетних осіб – кажуть, навіть деякі дами, – були трохи розчаровані тим, що лицарі забажали битися тупою зброєю. Є й тепер люди, які приходять у захват від найжахливіших трагедій. А тоді такі любителі турнірів цікавилися ними тією мірою, якою ця розвага була небезпечною для її учасників.

Сповістивши про свої мирні наміри, лицарі від’їхали в інший кінець арени й вишикувалися в шеренгу. Тоді призвідці вийшли зі своїх наметів, сіли на коней і, очолювані Бріаном де Буа-Жільбером, з’їхавши з пагорба, також стали поруч – кожен напроти того лицаря, який доторкнувся до його щита.

Заспівали сурми і ріжки, і бійці поскакали назустріч одне одному. Сутичка тривала недовго: вміння і талан призвідців були такі, що супротивники Буа-Жільбера, Мальвуазена і Фрон де Бефа попадали з коней на землю. Супротивник Гранменіля, замість того щоб спрямувати спис у шолом або у щит ворога, переламав його об тулуб лицаря, що вважалося ганебнішим, аніж впасти з коня: останнє можна було розглядати як випадковість, а перше свідчило про невміння лицаря володіти зброєю. Тільки п’ятий з бійців підтримав честь своєї партії: він стявся з іоанітом, обоє переламали списи і розійшлися, причому жоден не здобув перемоги.

Крики глядачів, вигуки герольдів і звуки сурм сповістили про славу переможців і поразку переможених. Переможці повернулися до своїх наметів, а переможені, насилу підвівшись із землі, присоромлено поплентали геть з арени. Тепер вони мали домовитися з призвідцями про викуп своїх коней і обладунку, які, за законами турніру, відійшли у власність переможців. Один лише п’ятий лицар трохи затримався і погарцював по арені, дочекавшись оплесків публіки, що, безперечно, тільки збільшило приниження його товаришів.

Друга й третя партії лицарів виїхали на арену слідом за першою. Однак перемога лишалася на боці призвідців. Жодного з них не вибили із сідла, жодний не схибив, завдаючи удару списом, тоді як їхні супротивники постійно зазнавали поразки. Тому та частина глядачів, що не співчувала призвідцям, дещо засмутилася, бачачи їхній незмінний успіх. Четвертими за чергою виїхали троє лицарів; вони оминули щити Буа-Жільбера і Фрон де Бефа і викликали на бій трьох інших – тих, що виказали менше спритності й сили. Але така обачність їм не допомогла. Успіх не зрадив призвідців. Один з їхніх супротивників був вибитий із сідла, а двоє інших схибили, тобто припустилися помилки у прийомі бою, який вимагав точності і сильного удару списом, причому спис міг вдарити по шоломі або щиті супротивника, переломитися від сили цього удару чи скинути самого нападаючого з коня.