Walter Scott - Айвенго

Тамплієр у’їдливо посміхнувся і кинув:

– Брешеш, клятий пройдисвіте!

З цими словами він відійшов від єврея і, звертаючись до своїх мусульманських невільників, проказав щось мовою, нікому з присутніх не відомою.

Бідолашного старого дуже вразило, що войовничий чернець заговорив до нього, і він не насмілювався підвести голову і випростатись доти, поки той не відійшов на інший кінець зали. Коли єврей нарешті звів голову й озирнувся, на обличчі в нього був написаний безмежний подив, мов у людини, яку засліпила блискавка й оглушив грім.

Невдовзі тамплієр і абат пішли у відведені для них спальні. їх супроводжували дворецький і чашник. При кожному з них ішли двоє слуг зі смолоскипами, а ще двоє несли на тацях прохолодні напої; інші вказували почту тамплієра та решті гостей місця, де для них був приготований нічліг.

Коли прочанин у супроводі служника зі смолоскипом проходив заплутаними переходами цього величезного будинку, спорудженого без будь-якого плану, чашник наздогнав його і прошепотів йому на вухо, що, коли він не має нічого проти кухля доброго меду, то в його кімнаті вже зібралося багато слуг, які хотіли б послухати оповіді про Святу землю, а особливо про лицаря Айвенго. Слідом за чашником його прохання повторив Вамба, запевняючи, що одна склянка вина опівночі варта трьох після сигналу гасити вогні. Не заперечуючи проти цього твердження, що пролунало з вуст такої обізнаної людини, прочанин подякував обом за гостинне запрошення, але сказав, що дана ним обітниця забороняє йому розмовляти на кухні про те, чого не можна говорити за столом у господарів.

– Оце так обітниця! – мовив Вамба, звертаючись до чашника. – Слузі вона навряд чи підійде.

– Я хотів був дати йому кімнату на горищі, – сказав чашник, роздратовано здвигнувши плечима, – та як він не хоче знатися з добрими християнами, нехай спить поруч з Ісааком. Енвольде, – продовжив він, обернувшись до слуги зі світочем, – проведи прочанина до південної келії. Який привіт, така й відповідь. На добраніч, сер прочанин.

– На добраніч, і нагороди вас Пресвята Діва, – незворушно відповів прочанин і рушив за своїм проводирем.

У невеликому, освітленому грубим залізним ліхтарем передпокої, звідки виходили в різні боки кілька дверей, їх зупинила служниця леді Ровени, яка владним тоном мовила, що її хазяйка бажає поговорити з прочанином, і, взявши світоч з рук Енвольда та наказавши йому дочекатись її повернення, жестом запросила прочанина слідувати за нею. Певно, прочанин вважав нечемним відмовитись від цього запрошення, як відмовився від попереднього; у всякому разі, він підкорився без жодних заперечень, хоча, здавалося, такий наказ його здивував.

Вузький коридор і сходи, складені з товстих дубових колод, привели його до кімнати Ровени; груба розкіш цієї кімнати свідчила про пошану господаря дому до її хазяйки. Усі стіни були завішені гобеленами, на яких строкатим шовком та золотими і срібними нитками були вишиті різні сцени псових і соколиних ловів. Постіль під пурпуровим балдахіном була застелена розкішно вишитим покривалом. На стільцях лежали яскраві подушки; перед одним стільцем, вищим від усіх інших, стояла лавочка із слонової кістки, прикрашена різьбленням. Кімнату освітлювали чотири вощані світочі у срібних підсвічниках.

Проте сучасним красуням не слід було б заздрити розкоші, в якій жила саксонська принцеса. Стіни кімнати були так погано проконопачені, з такими шпаринами, що розкішні гобелени тріпотіли від нічного вітру. Щось на зразок благеньких ширм прикривало світочі від протягу, але полум’я лопотіло під поривами вітру, мов розгорнутий стяг полководця. Звичайно, умеблювання кімнати було багатим і навіть вишуканим; але комфорту в ньому не було, а позаяк за тих часів не було й уявлення про комфорт, то його відсутність не впадала в око.

Три служниці, стоячи за спиною в Ровени, укладали на ніч її волосся. Сама Ровена сиділа на високому стільці, схожому на трон. Уся її зовнішність і манери були такими, що здавалося, ніби вона народжена владарювати. Прочанин одразу ж визнав це, схиливши перед нею коліна.

– Підведися, мандрівнику, – привітно мовила Ровена, – захисник відсутніх заслуговує на люб’язний прийом з боку кожного, хто любить істину і шанує мужність.

Потім, звернувшись до свого почту, вона сказала: