Walter Scott - Айвенго

– Відійдіть усі, окрім Ельгіти. Я бажаю поговорити зі святим прочанином.

Служниці відійшли в інший бік кімнати і, вмостившись на вузькій лаві під самою стіною, сиділи нерухомо й безмовно, наче статуї, хоча могли б залюбки гомоніти, не заважаючи розмові своєї хазяйки з прочанином.

Леді Ровена хвилю помовчала, ніби не знаючи, з чого почати, і мовила:

– Прочанине, сьогодні ввечері ви назвали одне ім’я. Я маю на увазі, – вела вона далі, зробивши над собою зусилля, – ім’я Айвенго; за законами природи і кровних уз це ім’я мало б зустріти більш привітний відгук у цьому домі; але з примхи долі склалося так, що, хоч у багатьох затріпотіло серце при звуку цього імені, лише я наважуюся спитати вас, де і за яких обставин ви залишили того, про кого згадали. Ми чули, що він затримався у Палестині через хворобу і що після того, як звідти пішло англійське військо, він зазнав утисків з боку французької партії; а нам відомо, що до цієї партії належать і тамплієри.

– Я небагато знаю про лицаря Айвенго, – знічено відповів прочанин, – але хотів би знати більше, якщо вам небайдужа його доля. Здається, йому пощастило уникнути переслідувань у Палестині, і він збирався повернутись до Англії. Певно, ви, леді, знаєте краще за мене, чи є в нього тут надія на щастя.

Леді Ровена тяжко зітхнула і спитала, чи не знає прочанин, коли саме слід чекати повернення лицаря Айвенго на батьківщину і чи не загрожує йому небезпека дорогою.

Прочанин не міг нічого сказати щодо часу повернення Айвенго; що ж до другого питання леді Ровени, він запевнив її, що подорож може бути цілком безпечною, якщо їхати через Венецію і Геную, а звідти – через Францію і Англію.

– Айвенго, – сказав він, – так добре знає мову та звичаї французів, що в цій дорозі йому ніщо не загрожує.

– Дай Боже, – мовила леді Ровена, – щоб він доїхав благополучно і зміг взяти участь у майбутньому турнірі, де всі лицарі змагатимуться у воїнському мистецтві. Якщо приз здобуде Етельстан Конінгсбурзький, Айвенго може почути лихі звістки, коли повернеться до Англії. Скажіть мені, прочанине, яким він був, коли ви бачили його востаннє? Чи не зменшила недуга його тілесні сили й красу?

– Він схуд і засмаг відтоді, як прибув до Палестини з острова Кіпр у почті Річарда Лев’яче Серце. Мені здавалося, що на його лиці – печать глибокого смутку. Але я не підходив до нього, бо я з ним не знайомий.

– Боюся, те, що він побачить у рідній країні, – мовила Ровена, – не розвіє його смутку… Дякую тобі, добрий прочанине, за звістки про друга мого дитинства. Дівчата, – звернулася вона до служниць, – подайте цьому святому чоловікові вечірнього келиха. Йому час спочивати, і я не можу затримувати його довше.

Одна із служниць принесла срібний келих гарячого вина з прянощами, до якого Ровена ледь торкнулася вустами, після чого його подали прочанинові. Він низько вклонився і відсьорбнув трохи вина.

– Прийми цей дарунок, друже, – продовжувала леді Ровена, подавши йому золоту монету. – Це на знак моєї поваги до твоїх тяжких випробувань і до святих місць, які ти відвідав.

Прочанин прийняв подарунок, ще раз низько вклонився і вийшов услід за Ельгітою.

У передпокої його чекав слуга Енвольд. Узявши світоча з рук служниці, Енвольд квапливо і без зайвих церемоній провів гостя до примурку, де було кілька комор, що служили спальнями для нижчої челяді і гостей простого звання.

– Де спить єврей? – спитав прочанин.

– Ця брудна собака проведе ніч поруч з вашою превелебністю, – відповів Енвольд. – Святий Дунстане, ото доведеться відмивати після нього комору, щоб у ній міг ночувати християнин!

– А де спить Гурт, свинопас? – поцікавився прочанин.

– Гурт, – відповів слуга, – спить у тій коморі, що від вас праворуч, а єврей – ліворуч; тримайтеся подалі від цього невірного. Вам відвели б кращий покій, якби ви погодилися на прохання Освальда.

– Пусте, мені і тут буде добре, – сказав прочанин.

Мовивши це, він увійшов до своєї комори і, взявши світоча з рук слуги, подякував йому та побажав на добраніч. Зачинивши за собою двері келії, він встромив смолоскип у дерев’яний підсвічник і оглянув свою спальню, все умеблювання якої становили грубий дерев’яний стілець і плаский дерев’яний короб, набитий чистою соломою, поверх якої були постелені дві чи три овечі шкури. Ця споруда заміняла ліжко.

Прочанин загасив світоч, не роздягаючись витягся на цьому вбогому ліжку і заснув – чи то принаймні лежав нерухомо доти, поки перший промінь сонця не впав у мале ґратчасте віконце, крізь яке до келії проникали світло і повітря. Тоді він встав, проказав ранкові молитви, обтрусив на собі одяг і, обережно відхиливши двері, пройшов до єврея.