Walter Scott - Айвенго

– А я й не применшую їхньої слави, – сказав тамплієр, – але…

– Знаєш, дядечку Седрік, – докинув Вамба, – якби Річард Лев’яче Серце був розумнішим і слухався мене, дурня, він би сидів удома зі своїми веселими англійцями, а Єрусалим звелів відвойовувати тим лицарям, які його здали.

– Невже в англійському війську не було нікого, – мовила раптом леді Ровена, – чиє ім’я гідне було б стояти поруч з іменами тамплієрів та іоанітів?

– Даруйте мені, леді, – відповів де Буа-Жільбер, – англійський король привів у Палестину військо хоробрих вояків, які поступалися сміливістю лише тим, хто невпинно боронив Святу землю.

– Вони не поступалися нікому, – сказав прочанин, який весь час стояв поруч і з помітним нетерпінням прислухався до розмови. Усі подивилися в той бік, звідки пролунала ця несподівана заява.

– Я наполягаю на тому, – вів далі прочанин твердим і звучним голосом, – що англійські лицарі не поступалися нікому з тих, хто боронив мечем Святу землю. Іще скажу, що сам король Річард і п’ять його лицарів після взяття фортеці Сен-Жан д’Акр влаштували турнір і викликали на бій усіх бажаючих. Я бачив це на власні очі, тому й кажу. Того дня кожен з лицарів виїжджав на арену і щоразу перемагав. Можу також сказати, що семеро з їхніх супротивників належали до ордену тамплієрів. Сер Бріан де Буа-Жільбер чудово про це знає і може підтвердити мої слова.

Неможливо передати ту скажену лють, якою вмить спалахнуло потемніле обличчя смаглявого тамплієра. Розлючений і збентежений, він стиснув тремтячими пальцями руків’я меча, проте не витяг меч з піхов, мабуть розуміючи, що в такому місці і при таких свідках чинити розправу не варто. Але простий і відвертий Седрік, що не звик робити дві справи водночас, так радів звістці про доблесть своїх співвітчизників, що не помітив люті і збентеження свого гостя.

– Я б радо подарував тобі цей золотий браслет, добрий чоловіче, – сказав він, – якби ти назвав імена тих лицарів, які з такою честю підтримали славу нашої веселої Англії.

– Я охоче назву їхні імена, – відповів прочанин, – і подарунків мені не треба: я дав обітницю, що деякий час не торкатимуся золота.

– А хочеш, друже мій, я поношу цей браслет замість тебе? – сказав Вамба.

– Першим за воїнською доблестю і мистецтвом бою, за славою і званням, – почав прочанин, – був відважний Річард, король англійський.

– Я його прощаю! – вигукнув Седрік. – Прощаю те, що він – нащадок тирана, герцога Вільгельма.

– Другим був граф Лестер, – вів далі прочанин, – а третім сер томас Малтон з Гілсленда.

– О, це сакс! – з погордою вигукнув Седрік.

– Четвертим – сер Фолк Дойлі, – мовив прочанин.

– Теж саксонець, у всякому разі, по материнській лінії, – сказав Седрік, що жадібно ловив кожне його слово.

Щиро радіючи перемозі англійського короля і співвіт-чизників-остров’ян, він майже забув про свою ненависть до норманів.

– А хто ж був п’ятим? – спитав він.

– П’ятим був сер Едвін Торнгем.

– Чистокровний сакс, клянуся душею Хенгіста! – вигукнув Седрік. – А шостий? Як ім’я шостого?

– Шостий, – відповів прочанин, трохи помовчавши і ніби зібравшись з думками, – був зовсім молодий лицар, нікому не відомий і незнатний; його прийняли до цього шановного товариства не так завдяки його чеснотам, як заради круглого рахунку. А ім’я його я позабув.

– Сер прочанин, – презирливо мовив Бріан де Буа-Жіль-бер, – така удавана забудькуватість після того, як ви згадали так багато, не введе нікого в оману. Я сам назву ім’я лицаря, якому випадково – з вини мого коня – пощастило вибити мене із сідла. Його звали лицар Айвенго; попри його молодість, жоден з його товаришів не перевершив його у вмінні володіти зброєю. І я вголос, при свідках, заявляю, що, коли він буде в Англії і забажає на турнірі повторити той виклик, що кинув мені у Сен-Жан д’Акрі, я готовий стати з ним на прю, надавши йому право вибирати зброю. З таким конем і зброєю, якими я володію зараз, я ручуся за свою перемогу.

– Ваш виклик був би прийнятий, – відповів прочанин, – якби ваш супротивник був присутній тут. Але його тут немає, і не слід порушувати спокій цієї мирної оселі, вихваляючись перемогою у двобої, який навряд чи коли-небудь відбудеться. Проте якщо Айвенго повернеться з Палестини, я можу поручитися, що він битиметься з вами.

– Гарна порука! – кинув тамплієр. – А яку заставу ви можете запропонувати?

– Оцей ковчег, – сказав прочанин, виймаючи з-під плаща маленьку коробочку зі слонової кістки і осіняючи себе хресним знаменням. – У ньому зберігається частка справжнього Хреста Господнього, привезена з Монт-Кармельського монастиря. [113] …Частка справжнього Хреста Господнього, привезена з Монт-Кармельського монастиря. – Вважається, що св. Гелена, мати імператора Костянтина, зберегла частину хреста, на якому розіп’яли Ісуса. Монт-Кармель – оригінальна фундація (1154) католицького чернецького ордену кармелітів, розміщеного на горі Кармель у Палестині.