Walter Scott - Айвенго

– Я ще не знаю, чи ми поїдемо на турнір, – сказав Седрік. – Я не полюбляю цих пустопорожніх ігрищ, що були невідомі моїм предкам за тих часів, коли Англія була вільною.

– Втім, – мовив пріор, – дозвольте сподіватися, що ви наважитеся поїхати туди в нашому супроводі. Коли на дорогах так небезпечно, не слід відмовлятися від товариства сера Бріана де Буа-жільбера.

– Сер пріор, – відповів Сакс, – хоч би де я подорожував у цій країні, досі мені не був потрібний нічий захист, окрім мого власного меча і вірних слуг. До того ж, якщо ми вирішимо поїхати до Ешбі де ля зуш, нас супроводить мій достойний сусід Етельстан Коненгсбурзький з таким почтом, що нам не доведеться боятися ні розбійників, ні дворян. П’ю цей келих за ваше здоров’я, сер пріор, сподіваюся, що моє вино вам смакує, і дякую вам за люб’язність. А якщо ви так строго дотримуєтесь монастирського статуту, – додав він, – що вам смакує лише сироватка, то сподіваюся, ви не будете цього соромитись і пити вино тільки з ввічливості.

– Ні, – відказав пріор сміючись, – у монастирських стінах нам не бракує сироватки, ваша правда, але ж серед світських людей ми поводимося по-світськи. Тому я відповім на ваш люб’язний тост, піднявши келих цього чудового вина, а тверезі напої нехай п’є мій служник.

– А я, – мовив тамплієр, наливаючи собі вина, – п’ю за здоров’я прекрасної Ровени. Відтоді як ваша тезка ступила на землю Англії, ця країна не знала жінки, що була б більш гідна пошани. Клянуся небом, тепер я розумію бідолашного Вортигерна [104] Вортигерн – легендарний король бриттів – народу кельтського походження, витісненого англосаксами. Під час війни з піктами і скоттами, що заселяли північ Британії, Вортигерн звернувся до вождя саксів Хенгіста, у якого була красуня донька Ровена. Закохавшись в Ровену, він віддав частину свого королівства в обмін на її руку і тим самим відкрив шлях для саксонського завоювання. Пізніше Хенгіст розбив Вортінгерна і підкорив бриттів. ! Якби перед ним був хоч смутний образ тієї краси, яку ми зараз бачимо, цього було б досить, щоб забути про честь і королівство.

– Мені не випадає слухати стільки надмірних похвал, лицарю, – з гідністю мовила Ровена, не відсуваючи вуалі, – і краще я скористаюся з вашої люб’язності, щоб почути з ваших уст останні відомості з Палестини, бо цей предмет приємніший для нашого слуху, ніж усі люб’язності, до яких спонукає вас французький етикет.

– Навряд чи я зможу розповісти вам багато цікавого, леді, – відповів Бріан де Буа-Жільбер. – Можу лише підтвердити чутки про те, що з Саладіном укладено перемир’я. [105] …з Саладіном укладено перемір’я… – У 1191 р. Річард захопив фортецю Акра, але не зміг досягти Єрусалима і на три роки уклав перемир’я з Саладіном, султаном Сирії та Єгипту (1171–1193), перш ніж повернутися у 1192 р. до Англії; цим завершився Третій хрестовий похід.

Його слова були перервані втручанням Вамби. Блазень примостився кроків за два від крісла хазяїна, який раз у раз кидав йому шматки зі своєї тарілки. Втім, таку ж ласку мали від Седріка і його улюблені собаки, котрих, як ми вже знаємо, в залі було досить багато. Вамба сидів за маленьким столиком на ослоні з вирізаними на спинці ослячими вухами. Підсунувши п’яти під перекладину свого стільця, він всотав щоки так, що його щелепи стали схожими на щипці для горіхів, і примружив очі, хоч це аж ніяк не заважало йому до всього дослухатись, аби не проґавити нагоди для якоїсь із витівок, котрі йому дозволялися.

– Ох, ці перемир’я! – вигукнув він, не зважаючи на те, що перервав шанованого тамплієра. – Вони мене геть зістарили!

– Що, негіднику? Що це значить? – мовив Седрік, заздалегідь втішаючись зі штуки, яку зараз утне блазень.

– Атож, – вів далі Вамба, – за мого життя було вже три таких перемир’я, і кожне – на п’ятдесят літ. Отже, воно й виходить, що мені півтораста років.

– Присягаюся, ти помреш не від старості, – сказав тамплієр, що впізнав у блазні свого лісового знайомого. – Твоя доля – сконати наглою смертю, якщо ти так показуватимеш дорогу проїжджим, як мені та пріору сьогодні.

– Як же це так, негіднику? – гримнув Седрік. – Дурити проїжджих! Ні, таки треба тебе відшмагати: пройда з тебе ще більший, ніж дурень.

– Зроби таку ласку, дядечку, – сказав блазень, – дозволь моїй дурості цього разу відповісти за мою нечесність. Я завинив лише тим, що сплутав, де в мене права рука, а де ліва. А той, хто питає в дурня поради, має стерегтися.