Walter Scott - Айвенго

– Бріан де Буа-Жільбер.

– Буа-Жільбер? – задумано повторив Седрік, мовивши це наче сам до себе, як людина, що оточена підданими і звикла звертатися до самої себе частіше, ніж до інших. – Буа-Жільбер? Це славетне ім’я. Про нього можна почути і добре, й погане. Кажуть, це один з найвідважніших лицарів ордену тамплієрів, але він має всі звичайні для них вади: гордий, зухвалий, жорстокий і розпусний. Кажуть, це людина з кам’яним серцем, що не боїться нікого ні на землі, ні на небі. Так говорили про нього ті воїни, що повернулися з Палестини, – а їх лишилося небагато. Втім, він лишиться під моїм дахом усього лише на одну ніч; тож ласкаво просимо і його. Освальде, відкрий бочку найстарішого вина, що є в домі; подай до столу найкращого меду, найміцнішого елю, духмяного морату, пінистого сидру, пряного пігменту і налий нам найбільші келихи! Тамплієри і абати полюбляють добре вино і великі келихи. Ельгіто, скажи леді Ровені, що ми сьогодні не чекаємо її до столу; хіба що на те буде її особливе бажання.

– Сьогодні в неї буде особливе бажання, – вмить відказала Ельгіта. – їй завжди цікаво послухати останні вісті з Палестини.

Седрік люто зиркнув на язикату служницю. Проте леді Ровена і всі, хто служив їй, були наділені особливими правами і не боялися його гніву. Тому він лише мовив:

– Стули рота! Іди передай твоїй господині мої слова, а вона нехай вчинить, як на те її воля. Принаймні тут внучка Альфреда [100] Альфред Великий (849?—900?) – король англосаксонського королівства Уессекс у 871–900 рр., зупинив вторгнення данців, зіграв видатну роль у розвитку законодавства і культури. може владарювати, як королева.

Ельгіта вийшла із зали.

– Палестина! – мовив Сакс. – Палестина… Скільки бовдурів розвішує вуха, жадібно ловлячи звістки з Палестини, що їх приносять із цього клятого краю розпусні хрестоносці та облудні прочани. І я б міг спитати, і я б міг щось дізнатись і з душевним трепетом слухати байки, які розповідають ці хитрі заброди, що прослизають до тебе в дім і задарма їдять твій хліб. Та ні! Син, що посмів піти проти моєї волі, – не син мені, і його доля хвилює мене не більше, ніж доля най-мізернішого з тих людців, які, припасувавши собі на плече хреста, живуть із розбою та вбивства і ще переконують, начебто це Божа воля.

Спохмурнівши, він опустив погляд і ще хвилю сидів нерухомо. Коли ж він знову підвів очі, стулчасті двері у другому кінці зали розчахнулися і запізнілі гості в супроводі дворецького з жезлом і чотирьох служників зі смолоскипами увійшли до зали.

Абат Еймер скористався слушною нагодою змінити плаття для верхової їзди на ще розкішніше вбрання, поверх якого накинув помережану вишивкою мантію. Окрім важкого золотого персня, що свідчив про його духовний сан, він носив ще безліч колець із самоцвітами, хоч це й заборонялося монастирським статутом. Його взуття було пошите з тонкого сап’яну, борода підстрижена так коротко, як лишень дозволяв його сан; тім’я прикривала червона шапочка, розшита візерунками. Тамплієр також перевдягнувся, і його вбрання було таким само ошатним, хоч і не так розкішно оздобленим; проте сам він виглядав більш поважно, ніж його супутник. Він зняв кольчугу і натомість одягнув довгу сорочку з темно-червоного шовку, оторочену хутром, а поверх неї – довгий сліпучо-білий плащ, що спадав долу широкими складками. На його білій мантії був нашитий восьмиконечний хрест – ознака його ордену, – викроєний з чорного оксамиту. Він зняв свого високого капелюха, і густі чорні з синім полиском кучері, що пасували до смаглявої шкіри, спали йому на чоло. Його постава і хода, сповнені поважної грації, були б дуже привабливі, якби не зухвалий вираз обличчя, що свідчив про звичку владарювати над іншими.

Слідом за почесними гостями увійшли їхні слуги, а за ними неквапно ступив до зали проводир, у чиїй зовнішності не було нічого цікавого, окрім одягу прочанина. Всю його постать огортав бахматий плащ із чорної саржі, що чимось нагадував плащі сучасних гусарів, з просторими клапанами замість рукавів. Такий плащ називався склавен, або слов’янський. Грубі сандалії, прикріплені ременями до оголених ніг, капелюх із широкими крисами, обшитий по боках мушлями, окутий залізом довгий ціпок з прив’язаною зверху пальмовою гілкою, – ось яким було вбрання прочанина. Він тихенько ввійшов слідом за усіма і, побачивши, що за нижнім столом навряд чи знайдеться місце для челяді Седріка і почту його гостей, відступив до вогнища і сів на лаву під його навісом. Там він став сушити свій одяг, мовчки очікуючи, поки за столом звільниться для нього місце чи то дворецький дасть йому чогось поїсти тут, біля вогнища.