Walter Scott - Айвенго

Лицар уже розтулив рота, щоб дати нищівну відповідь на ці слова, але абат перешкодив йому, спитавши у проводиря, як це він так добре пам’ятає цю місцевість, якщо давно її покинув.

– Я тутешній, – відповів проводир.

Ще мить – і вони опинилися перед оселею Седріка Сакса. Це була величезна неоковирна споруда з кількома внутрішніми подвір’ями й огорожами. її розміри свідчили про багатство господаря, але вона дуже відрізнялася від високих замків, обгороджених кам’яними мурами і укріплених зубчастими вежами. У таких замках жили норманські дворяни; згодом ці будівлі стали типовими для всієї Англії.

Проте і Ротервуд був добре захищеним. За тих неспокійних часів жоден маєток не гребував укріпленнями, інакше його б дуже скоро пограбували і розорили вщент. Садибу оточував глибокий рів, наповнений водою з річки, що протікала поблизу. По обидва боки цього рову тяглася подвійна огорожа із загострених паль. Із західного боку в зовнішній огорожі була зроблена брама; підйомний міст з’єднував її з ворітьми внутрішньої огорожі. Приступки обабіч воріт давали можливість зустріти ворога перехресним вогнем з луків і пращ.

Зупинившись перед брамою, тамплієр голосно і нетерпляче засурмив у ріг. Слід було поспішати, оскільки дощ, який збирався так довго, цієї миті вперіщив як з відра.

У просторій, але низькій залі, на великому дубовому столі, збитому із шкарубких дощок, була приготована вечеря для Седріка Сакса.

Жодна перепона не відділяла це приміщення від неба, окрім даху, вкритого тесом і підпертого міцними кроквами та балками.

У протилежних кінцях кімнати палали величезні вогнища, і їхні димарі були влаштовані так невдало, що майже весь дим йшов у приміщення. Від кіптяви дерев’яні крокви і перекладини під дахом були вкриті масним шаром чорної сажі і лисніли, наче полаковані. На стінах висіла мисливська зброя та бойовий обладунок, а по кутках зали були стулчасті двері, що вели в інші кімнати великого будинку.

Все умеблювання вирізнялося строгою саксонською простотою, і це було предметом гордощів Седріка Сакса. Підлога була зроблена з суміші глини і вапна, яку і дотепер можна побачити в наших клунях. В одному кінці зали підлога трохи піднімалася; на цьому місці, що називалося чільним помостом, мали право сидіти лише старші члени родини і поважні гості. Поперек помосту стояв стіл, встелений розкішною червоною скатертиною; від його середини уздовж нижньої частини зали простягався інший стіл, призначений для слуг і простолюду.

Ці столи, зіставлені разом, за формою нагадували літеру «Т» або ті старожитні обідні столи, що й досі можна побачити в оксфордських і кембриджських колежах. Навколо головного столу на помості стояли міцні стільці та крісла з різьбленого дуба. Над помостом нависав балдахін із цупкого сукна, що певною мірою захищав шанованих гостей від дощу, краплі якого проникали крізь поганенький дах.

На стінах біля помосту висіли строкаті завіси з простим візерунком, а підлогу вкривав такий само пістрявий килим. Як ми вже казали, над довгим нижнім столом не було ніякого покриву – ні стелі, ні балдахіна, ні завіс на сяк-так побілених стінах, ні килима на глиняній підлозі; замість стільців стояли грубі лави.

При середині верхнього столу стояли два крісла, трохи вищі від інших, призначені для господаря і господині, які головували за трапезою і тому мали почесне звання «роздавачів хліба». До кожного з цих крісел була притулена лавочка для ніг, оздоблена різьбою і візерунком із слонової кістки, що свідчило про визначне положення тих, кому вони належали.

В одному з цих крісел зараз сидів Седрік Сакс, що з нетерпінням чекав вечері. За своїм званням він був усього лише таном, чи то, як називали його нормани, френкліном, але запізнення обіду чи вечері дратувало його не менше, ніж будь-якого олдермена старих і нових часів.

З обличчя Седріка було видно, що це людина відверта, запальна і нетерпляча. Він був середнім на зріст, плечі мав широкі, руки довгі; вся його міцна статура вказувала на те, що він звик переносити знегоди війни або втому на полюванні. Його голова була правильної форми, зуби білі; широке обличчя з великими блакитними очима виражало мужність, щирість і таку доброзичливість, яка легко поступається раптовому гніву. Погляд його був гордим і водночас сторожким, бо цьому чоловікові все життя доводилося відстоювати свої права, на які постійно хтось зазіхав; а його спритна, запальна і тверда вдача змушувала його постійно дбати про своє становище. Довге русяве волосся Седріка було розділене рівним проділом від тім’я до лоба і спадало на плечі; в ньому майже не було сивини, хоча Седрікові минав шістдесятий рік.