Walter Scott - Айвенго

– А якщо ваша славетна красуня виявиться не такою вже гарною, – мовив тамплієр, – ви пам’ятаєте про нашу заставу?

– Мій золотий ланцюг, – відповів абат, – а ваша застава – десять бочок хіонського вина. Я гадаю, вони вже мої, – все одно як вони стояли б у монастирському льоху, замкнені старим Дені, моїм ключником.

– Але ж розсудити, хто з нас правий, ви дозволяєте мені самому, – сказав тамплієр, – і я програю лише в тому разі, якщо зізнаюся, що від самої Трійці не бачив такої гарної дівчини. Тож як, домовилися? Прощайтеся зі своїм золотим ланцюгом, пріоре. Я почеплю його поверх свого панцира на турнірі в Ешбі де ля Зуш. [97] Заборонені за Генріха І, турніри були відновлені за Річарда І, але в Ешбі вони не проводилися.

– Якщо ви виграєте чесно, то носіть його, де і коли вам заманеться, – відповів пріор. – Я вірю вашому слову, бо це слово лицаря і ченця. І все ж таки, брате, послухайтесь моєї поради і будьте чемним, – адже вам доведеться розмовляти не з полоненими поганами чи східними рабами. Седрік Сакс – така людина, що коли відчує себе скривдженим (а скривдити його дуже легко), то не зважатиме на ваше лицарство, мою високу посаду і наш духовний сан і прожене нас ночувати просто неба, хоч би й опівночі. І ще: не дивіться надто пильно на Ровену, він її ревно оберігає. Якщо ми дамо йому бодай найменший привід запідозрити нас у підступних намірах щодо неї, то нам буде непереливки. Кажуть, він вигнав із дому єдиного сина лише за те, що той наважився дивитись на її красу закоханими очима. Певно, нею можна захоплюватись лише здалеку; а підходити ближче – тільки з тими думками, з якими ми наближаємось до олтаря Пречистої Діви.

– Ну то гаразд, – мовив тамплієр, – я триматиму себе в руках. Буду поводитись, як невинне дівчатко. У всякому разі, не бійтеся, що хтось насмілиться вказати нам на двері. У мене і в моїх зброєносців, Амета і Абдули, вистачить сили, щоб домогтися гостинного прийому.

– Краще, щоб до цього не дійшлося, – відповів пріор. – Еге, он і хрест, що вріс у землю, про який казав блазень. Але в такій пітьмі і дороги не побачиш. Здається, він сказав, що слід повернути ліворуч?

– Та ні, праворуч, – мовив Бріан. – Я пам’ятаю, він сказав – праворуч.

– Ліворуч, кажу вам. Я пам’ятаю – саме ліворуч він махнув своєю дерев’яною шпагою.

Кожен, як то завжди ведеться у таких випадках, вперто правив своєї. Спитали слуг, але ті весь час трималися подалі від хазяїв і тому не почули, що казав Вамба. Нарешті Бріан, вдивляючись у нічну темряву, розгледів біля підніжжя хреста якусь постать і сказав:

– Там хтось лежить: чи то спить, чи мертвий. Ану, Х’юго, полоскочи його своїм списом.

Зброєносець ще не встиг доторкнутись до лежачого, коли той схопився на ноги і вигукнув чистою французькою мовою:

– Хто б ти не був, але так переривати мої роздуми – не досить чемно з твого боку!

– Ми тільки хотіли тебе спитати, – почав пріор, – як проїхати у Ротервуд, до оселі Седріка Сакса.

– Я теж іду в Ротервуд, – відповів незнайомий. – Якби в мене був кінь, я б провів вас туди. Шлях тут дуже заплутаний, та я його знаю добре.

– Друже мій, ми тобі щедро віддячимо, – сказав пріор, – якщо ти проведеш нас до Седріка.

Абат звелів одному зі слуг віддати свого коня незнайомому, а самому пересісти на свого іспанського скакуна. Проводир рушив у бік, цілком протилежний тому, в який вказував Вамба. Невдовзі стежка заглибилася в лісову гущавину, перетинаючи струмки з багнистими берегами. Переправлятися через них було досить нелегко, але незнайомий наче навмання знаходив найсухіші і найбезпечніші місця. Поволі просуваючись уперед, він зрештою вивів загін на широку лісову дорогу, в кінці якої бовваніла висока громіздка будівля. Вказавши на неї рукою, проводир мовив абату:

– Ось і Ротервуд, маєток Седріка Сакса.

Ця звістка вельми порадувала Еймера, що мав не надто міцні нерви і, пробираючись через драговину, натерпівся такого страху, що йому було не до розмов із проводирем. Але тепер, відчувши себе в безпеці і близько від людської оселі, він вмить очуняв. У ньому одразу спалахнула цікавість, і пріор почав розпитувати проводиря, що він за один та звідки.

– Я прочанин, тільки-но повернувся зі Святої землі, – відповів він.

– То й лишалися б там, воювати за Гроб Господній, – докинув тамплієр.

– Ви слушно кажете, вельмишановний пане лицар, – відповів прочанин, який, слід гадати, добре знав тамплієра. – Але що ж тут дивного, коли простий селянин повернувся додому? Адже навіть ті, хто поклявся присвятити все своє життя визволенню святого міста, тепер тримаються подалі від тих місць, де мали б воювати, згідно зі своєю обітницею?