Walter Scott - Айвенго

– Чорти б його взяли, той сигнальний дзвін, – загорлав Седрік, – і того лиходія, що його вигадав, і безмозкого хлопа, що сміє патякати про нього по-саксонськи саксонським вухам! Сигнальний дзвін… – продовжив він, хвилю помовчавши. – Еге ж… Сигнальний дзвін змушує порядних людей гасити в себе вогні, щоб злодіям та розбійникам поночі легше було грабувати. Атож, сигнальний дзвін! Реджинальд Фрон де Беф і Філіпп де Мальвуазен знають, яка користь із сигнального дзвону, незгірш від Вільгельма Покидька та всієї норманської наволочі, що воювала під Гастінгсом. Одної чудової днини я почую, що всі мої статки загарбало це розбійне кодло, аби не здохнути з голоду! Вони ж можуть жити тільки з розбою… Мій вірний раб убитий, моє добро вкрадене, а Вамба… де ж Вамба? Хтось наче казав, що він пішов з Гуртом?

Освальд це підтвердив.

– Ось тобі й маєш! Отже, саксонського дурня теж узяли на службу до норманського лорда. Воно й так, справді: всі ми дурні, коли погоджуємося їм служити і терпимо їхні знущання! Якби ми вродилися несповна розуму, в них, їй-право, було б менше підстав з нас глузувати. Та заждіть, я їм помщуся! – вигукнув він, підхоплюючись із крісла і хапаючи рогатину при самій лише думці про уявну кривду. – Я поскаржуся в Головну раду, в мене вистачить і друзів, і союзників. Викличу нормана на чесний поєдинок, як і подобає чоловікові. Нехай б’ється в панцирі, в кольчузі, при повному обладунку, – може, це надасть боягузові трохи сміливості. Бувало, я отаким дротиком пробивав стіни, втричі товщі від їхніх щитів. Вони, може, вважають, що я застарий для такого діла, та я їм покажу, що, хоч я один на світі, в жилах Седріка тече кров Герварда! Ох, Вілфреде, Вілфреде, – мовив він з гіркотою, – якби ти міг подолати свою нерозумну пристрасть, твій батько не лишився б на старості сам-один, як дуб у чистому полі, що простягає свої поламані та голі віти назустріч буревію!

Ці роздуми, як видно, стишили його лють і перетворили її на тиху скорботу. Він віджбурнув дротик, усівся на колишнє місце, похнюпив голову і поринув у глибоку задуму.

Раптом його роздуми перервав гучний звук рога; собаки у залі, та ще й три десятки тих, що були надворі, відповіли на нього голосним гавкотом і вищанням. І біла палиця, і служники мали добряче попрацювати, перш ніж змогли якось заспокоїти тварин.

– Гей, слуги, ану хутчіш до брами! – мовив Седрік, щойно в залі запанувала тиша і можна було вчути його слова. – Узнайте, яку звістку приніс цей ріг. Поглянемо, що за неподобство коїться в моїх володіннях!

Минуло хвилини три, і один зі служників, повернувшись, доповів, що пріор Еймер з абатства Жорво і славний лицар Бріан де Буа-Жільбер просять надати їм притулок на ніч по дорозі до місця турніру, що післязавтра відбудеться неподалік від Ешбі де ля зуш.

– Еймер? Пріор Еймер? І Бріан де Буа-жільбер? – бурмотів Седрік. – Обоє – нормани… та це все одно, нормани вони чи сакси, – Ротервуд зустріне їх гостинно. Якщо ви бажаєте в мене заночувати – що ж, ласкаво просимо. Ліпше було б, якби вони їхали своєю дорогою. Але ж не годиться відмовити подорожнім у притулку; втім, сподіваюся, що в гостях і нормани поводитимуться чемно. Ходи-но, Гунді-берте, – додав він, звертаючись до дворецького, що стояв за його кріслом з білим жезлом у руці. – Візьми з собою півдюжини слуг і проведи приїжджих до гостини. Подбай про їхніх коней та мула і подбай, щоб ніхто з їхнього почту не поскаржився. Дай їм сухий одяг, якщо вони забажають, запали вогонь, подай води умитися, почастуй їх вином та елем. Скажи кухарям, нехай приготують ще чого-небудь на вечерю, і звели накривати на стіл, щойно гості будуть готові. Скажи їм, Гундіберте, що Седрік вийшов би привітати їх сам, але не може, бо дав обітницю не відходити назустріч гостям далі ніж на три кроки від свого помосту, якщо тільки гості не походять із роду саксонських королів. Іди ж. Гляди, щоб усе було як належить: нехай ці високоповажні особи потім не кажуть, що нечема Сакс до того ж іще й жалюгідний скнара.

Дворецький і кілька служників пішли виконувати наказ господаря, а Седрік повернувся до чашника Освальда і мовив:

– Пріор Еймер… Якщо не помиляюся, це ж рідний брат того самого Жіля де Мольверера, що нині став лордом Мідлгемом?

Освальд поштиво схилив голову на знак згоди.

– Його брат загарбав замок і присвоїв землі та угіддя, що належали більш знатному роду – роду Уїлфгора Мідл-гемського. Але хто з норманських лордів учинив би інакше? Кажуть, цей пріор – такий собі веселун, і келих доброго вина та мисливський ріг йому миліші, ніж церковні дзвони і молитовник. Та що там казати… Нехай увійде, я його вшаную як належить. А як, ти кажеш, звати того тамплієра?