Walter Scott - Айвенго

На ньому був зелений каптан, оторочений біля коміра і вилог сірим хутром, що є не таким цінним, як горностаєве, і добувається зі шкурок сірої вивірки. Каптан був розстебнутий, і під ним проглядала тісна куртка з червоного сукна, яка щільно облягала тіло. Штани з такої самої тканини доходили до колін, залишаючи гомілки оголеними. Взуття його було такої самої форми, як у його селян, проте зроблене з кращої шкіри і прикрашене спереду золотими застібками. На руках у Седріка були золоті браслети, на шиї – масивне намисто з цього ж коштовного металу; талію оповивав пояс, усипаний самоцвітами; до пояса був привішений короткий прямий двобічний меч із загостреним кінцем. За кріслом висів довгий плащ з червоного сукна, оторочений хутром, і розшита візерунками шапка. Це був звичайний для тих часів святковий одяг багатого землевласника. До спинки його крісла була приставлена коротка рогатина з широким сталевим наконечником, якою він користувався під час прогулянок замість тростини, та й замість зброї.

Декілька служників, чиє вбрання являло собою наче щось середнє між розкішними шатами господаря і вбогою одежиною пастуха Гурта, дивилися в очі своєму володарю і чекали його наказів. Двоє чи троє старших слуг стояли на помості, за спиною в Седріка; решта лишалися в нижній частині зали. Тут були й слуги іншої породи: три кошлаті хорти, з якими в ті часи полювали на вовків та оленів; кілька великих худих гончаків і два маленькі песики, яких тепер називають тер’єрами. Вони нетерпляче чекали вечері; але чуття підказувало їм, що хазяїн не в доброму гуморі, і вони не сміли порушити його похмуру мовчанку. Можливо, їм навіювала деякий острах і біла палиця, що лежала біля його прибору і зазвичай вгамовувала настирливість чотириногих слуг. Лише один страховидний сірий вовкодав, що поводився з нахабством давнього фаворита, посунувся ближче до чільного крісла і раз у раз привертав до себе увагу хазяїна, тицяючи йому на коліна свою важку кошлату голову і торкаючись носом його долоні. Але навіть пса відштовхували з грізним вигуком: «Геть, Болдере [99] Болдер – ім’я сина Одіна у північногерманській (скандинавській) міфології. , геть! Ти мені тут ні до чого».

Річ у тім, що Седрік – як ми вже побачили – справді був у поганющому гуморі. Леді Ровена щойно повернулася з якоїсь віддаленої церкви, у якій слухала вечірню відправу, і тепер забарилася в себе, міняючи намоклу під дощем сукню. Про Гурта досі не було чути, хоча він уже давно мав пригнати додому стадо. Часи були лихі, і хазяїн побоювався, що пастуха та його стадо зустріли розбійники, яких у тутешніх лісах вешталося чимало, або який-не-будь сусіда-барон, досить упевнений у своїх силах, щоб прибрати до рук чужу власність. Багатства саксонських поміщиків складалися здебільшого з поголів’я свиней, особливо в лісовій місцевості, де цих тварин легко прогодувати; тому Седрік хвилювався недаремно. На додачу до всього наш саксонський тан скучив за своїм улюбленим блазнем Вамбою, дотепи якого пожвавлювали вечерю і надавали особливого смаку вину та елю. Година, о якій Седрік вечеряв зазвичай, давно вже минула, а він і ріски не мав у роті від самого обіду; ця обставина може зіпсувати настрій будь-якому поважному землевласникові, що часто трапляється і в наші часи. Його роздратування знаходило вихід у в’їдливих зауваженнях, які він то бурмотів собі під ніс, то кидав слугам або своєму чашнику, який час від часу підносив йому срібну склянку з вином.

– Чого це леді Ровена так забарилася?

– Вона зараз прийде, от тільки змінить головний убір, – відповіла одна із служниць тим недбалим тоном, яким за наших часів розмовляє улюблена служниця господині з главою родини. – Ви, мабуть, самі не схочете, аби вона з’явилася до столу в самій юпці та чепчику. В наших краях жодна леді не вдягається так скоро, як леді Ровена.

Це переконливе міркування начебто трохи заспокоїло Сакса; він промимрив у відповідь щось нерозбірливе і зауважив:

– Дай Боже, щоб наступного разу, коли вона збереться до церкви Святого Іоанна, надворі було ясно. От що, – вів далі він, звернувшись до чашника і раптом підвищуючи голос, ніби зрадівши, що є нагода вилити свою лють на безсловесного співбесідника, – якого дідька Гурт досі робить у полі? Пом’яніть моє слово, зі стадом щось таки трапилося! Хоча він завжди був добрим слугою… Я вже думав, чи не взяти його собі в охоронці.

Цієї миті чашник Освальд наважився боязко натякнути, що сигнал гасити вогні був поданий лише годину тому. Ця спроба постати на захист приятеля виявилася невдалою, оскільки чашник торкнувся теми, згадка про яку була нестерпною для Сакса.