Walter Scott - Айвенго

– Я не маю змоги винагородити християнського прочанина за доброту, навіть якщо він вимагатиме все до останнього пенні!

З цими словами він благально схопився за плащ прочанина.

– Заспокойся, – мовив прочанин. – Навіть якби ти володів усіма скарбами твого племені, мені нема чого тебе кривдити. У цьому одязі я мушу дотримуватись обітниці бідності, і якщо й порушу її, то хіба що заради кольчуги і бойового коня. Втім, не думай, що я нав’язую тобі своє товариство; якщо хочеш, можеш лишатися тут. Можливо, Седрік Сакс зглянеться на тебе.

– Ох, ні! – вигукнув єврей. – Він не дозволить мені пристати до його почту. Саксонець і норман – обоє зневажають бідного єврея однаково. А самому проїхати через землі Філіппа де Мальвуазена чи Реджинальда Фрон де Бефа… Ні! Добросердий юначе, я поїду з тобою! Скоріше! Підперізуймо стегна свої і біжімо! Ось твій ціпок… Скоріше, не зволікай!

– Я не зволікаю, – сказав прочанин, поступаючись настирливості свого супутника, – та спочатку мені треба знайти спосіб звідси вибратись. Іди за мною!

Він пройшов до сусідньої комірчини, де, як ми вже знаємо, спав Гурт.

– Вставай, Гурте, – сказав прочанин, – вставай хутчій. Відімкни хвіртку біля задньої брами і випусти нас звідси.

Обов’язки Гурта, якими нехтують за наших часів, в ту епоху були не менш поважаними у саксонській Англії, ніж обов’язки Евмея – в Ітаці [121] Ітака – острів в Іонічному морі, царем якого був Одіссей. . Гурт дещо образився, почувши вимогливий тон прочанина.

– Єврей їде з Ротервуда, – зверхньо мовив він, підвівшись на одному лікті і не рушаючи з місця, – а прочанин обрав його за компаньйона.

– А я гадав, – мовив Вамба, зазирнувши до кімнати, – що єврей ушиється звідси з окостом шинки.

– Хай там як, – сказав Гурт, знов опускаючи голову на дерев’яну колоду, що правила йому за подушку, – і єврей, і прочанин можуть зачекати, поки відчинять головну браму. В нас так не заведено, щоб гості від’їздили тайкома, та ще о такій ранній годині.

– Хай там як, – владно мовив прочанин, – а я гадаю, що ти мені в цьому не відмовиш.

І, схилившись до пастуха, він прошепотів йому щось на вухо по-саксонськи. Гурт вмить схопився на ноги, а прочанин, застережливо піднявши палець, додав:

– Стережися, Гурте! Ти завжди був обачливим. Відімкни хвіртку, чуєш? Все інше скажу потім.

Гурт з надзвичайною спритністю мотнувся виконувати наказ, а Вамба і єврей пішли слідом, дивуючись раптовій зміні у поведінці пастуха.

– Мій мул! Де мій мул? – скрикнув єврей, щойно вони вийшли з хвіртки.

– Приведи сюди мула, – сказав прочанин, – і візьми ще одного для мене, я поїду з євреєм, поки ми не виберемося з цієї місцини. Потім я відправлю мула комусь із почту Седріка в Ешбі. А ти… – решту прочанин сказав Гуртові на вухо.

– З радістю все зроблю, – сказав Гурт і побіг виконувати доручення.

– Хотів би я знати, – мовив Вамба, коли його приятель пішов, – чого вчать вас, прочан, у Святій землі.

– Читати молитви, дурню, – відповів прочанин, – а ще спокутувати гріхи і умертвляти свою плоть постом і довгою молитвою.

– Та ні, мабуть, вас таки вчать чогось кращого, – сказав блазень. – Хіба можлива річ, щоб каяття й молитви змусили Гурта комусь прислужитись, а за піст і покуту він дав комусь мула! Думаю, ти міг би так само розповідати про покуту та молитви його чорному кнуру.

– Ох ти дурню! – мовив прочанин. – Одразу видно, що ти саксонський дурень – і більш нічого.

– Це ти слушно кажеш, – відгукнувся блазень. – Якби я був норманом, як ти, мені б велося трохи краще, бо всі вважали б мене розумником.

У цю мить на протилежному березі рову з’явився Гурт з двома мулами. Мандрівники перейшли рів по вузькому підйомному мосту, ширина якого – у дві дошки – відповідала розмірам хвіртки і того вузького отвору, що вів із зовнішньої огорожі до лісу.

Щойно вони переправилися на другий берег, як єврей підсунув під сідло свого мула торбинку з просмоленого синього полотна, яку обережно витяг з-під хітона, весь час примовляючи, що це «зміна білизни, тільки зміна білизни, от і все». Потім скочив у сідло з такою спритністю, якої годі було чекати від старого, і, не гаючись, став розправляти складки свого плаща. Прочанин сів у сідло не з таким поспіхом і на прощання простягнув Гуртові руку, яку той поцілував з надзвичайною пошаною. Пастух стояв, дивлячись услід мандрівникам, поки вони не зникли в гущавині лісу. Зрештою голос Вамби пробудив його від роздумів.