Walter Scott - Айвенго

– Бачиш отой старий висохлий дуб? – спитав він. – Це межа володінь Фрон де Бефа. Ми вже давно проїхали землі Мальвуазена. Тепер ти можеш не боятися погоні.

– Нехай розтрощаться колеса їхніх колісниць [125] Нехай розтрощаться колеса їхніх колісниць… – Під час виходу євреїв з Єгипту Бог позбавив колісниці єгиптян, які їх переслідували, коліс (Друга книга Мойсейова. Вихід, 14: 25). , – сказав єврей, – подібно до того, як вони розтрощилися в колісниць фараонових! Та не покидай мене, добрий юначе. Згадай про лютого тамплієра і його сарацинських рабів. Вони не зважать ні на межі, ні на садибу, ні на звання власника.

– Від цього місця нам не по дорозі. Людині мого звання не личить їхати поруч з тобою довше, ніж цього вимагає необхідність. І якої допомоги ти чекаєш від мене, мирного прочанина, проти двох озброєних язичників?

– Добрий юначе! – вигукнув єврей. – Ти можеш мене захистити, а я можу тобі віддячити – не грошима, їх у мене немає, допоможе мені отець Авраам…

– Я вже сказав тобі, – перервав його прочанин, – що ні грошей, ні твоєї віддяки мені не треба. Провести тебе я можу. Навіть можу захистити тебе, оскільки вступитися за єврея перед сарацинами навряд чи заборонено християнину. А потім я проведу тебе до місця, де ти зможеш знайти собі гідних захисників. Ми вже неподалік від Шефілда. В цьому місті ти легко розшукаєш своїх одноплемінників і знайдеш у них притулок.

– Нехай благословить тебе Іаков, добрий юначе! – мовив єврей. – У Шефілді я знайду притулок у мого родича Зарета, а потім віднайду якийсь спосіб проїхати далі.

– Гаразд, – сказав прочанин. – Отже, в Шефілді ми попрощаємось. За півгодини ми будемо там.

За ці півгодини жоден з них не зронив більш ні слова; прочанин, мабуть, вважав нижче своєї гідності розмовляти з євреєм без крайньої потреби, а той не смів звертатися до людини, яка здійснила подорож до Гробу Господнього і тому мала на собі печать святості. Зупинившись на вершині пологого схилу, прочанин вказав на місто Шефілд, що розляглося біля підніжжя, і мовив:

– Осьде ми попрощаємось.

– Але не раніше, ніж бідний єврей викаже вам свою вдячність, хоч я й не смію просити вас завітати до мого родича зарета, який допоміг би мені винагородити вас за доброту, – сказав Ісаак.

– Кажу тобі, – мовив прочанин, – ніякої винагороди мені не потрібно. Якщо в довгому списку твоїх боржників знайдеться який-небудь бідний християнин і ти заради мене врятуєш його від боргової тюрми та кайданів, я вважатиму, що отримав свою винагороду.

– Зажди! – вигукнув Ісаак, хапаючи його за полу. – Я хотів би зробити для тебе більше. Господь відає, який я бідний… Авжеж, Ісаак – найбідніший серед своїх одноплемінників. Та пробач мені, якщо я спробую вгадати, що для тебе зараз найважливіше…

– Якщо ти вгадав, що мені зараз потрібно, – сказав прочанин, – ти все одно не зміг би мені це дати, навіть якби був таким багатим, яким прикидаєшся бідним.

– Прикидаюся бідним? – перепитав єврей. – Повір, я сказав щиру правду: мене розорили, пограбували, я у боргах. Лихі руки відняли в мене весь мій крам, гроші, кораблі і все, що я мав… Та все ж я знаю, що тобі потрібно, і, може, зумію тобі допомогти. Зараз ти понад усе хочеш мати коня та зброю.

Прочанин мимохіть здригнувся і, рвучко обернувшись до нього, спитав:

– Як ти здогадався?

– Байдуже, як я здогадався, аби лишень мій здогад був вірним. І коли вже я знаю, що тобі потрібно, я це роздобуду.

– Зваж на моє становище, мій одяг, мої обітниці…

– Я знаю вас, християн, – заперечив єврей. – Знаю, що найзнатніші серед вас у марновірному каятті беруть у руки ціпок прочанина і пішки вирушають у далеку путь, щоб уклонитися праху мерців.

– Не богохульствуй! – строго перервав його прочанин.

– Пробач, – сказав Ісаак. – Я сказав це, не подумавши. Але вчора ввечері, та й сьогодні зранку в тебе вихопилося кілька слів, що, мов іскри, вибиті кресалом, осяяли для мене твоє серце. До того ж під твоєю одежею прочанина сховані лицарський ланцюг і золоті шпори. Вони зблиснули, коли ти схилився над моїм ліжком.

Прочанин не зміг втримати посмішки і сказав:

– А якби хтось так само придивився до твоєї одежі, Ісааку? Певно, він би побачив дещо цікаве.

– Не варто про це говорити! – сказав єврей, змінившись на лиці, і квапливо витяг з торбини письмове приладдя. Поставивши на сідло свого жовтого капелюха, він розстелив на ньому аркуш паперу і почав писати, наче бажаючи покласти край небезпечній розмові. Дописавши листа, він хитро примружив очі і подав його прочанинові зі словами: