Walter Scott - Айвенго

У багатьох поколінь читачів виникало питання: наскільки намальована Вальтером Скоттом у романі «Айвенго» картина Середньовіччя відповідає дійсності? Сучасники не сумнівалися в її вірогідності, вони були переконані, що для автора «Айвенго» таємниць в історії не існує. Але з часом ставало все очевидніше, що i його обізнаність з історією неповна, що в його романах чимало неточностей, похибок, домислів, що нерідко він досить вільно поводився з історичними фактами й постатями. Наскільки картина англійського ХІІ століття умовна, можна судити вже з того, що витворювалася вона Скоттом переважно на основі джерел пізнішого періоду, і скоріше відповідає ХІV – ХV століттям. Та в найсуттєвішому – у відтворенні духу й колориту епохи, в осягненні історичних процесів – Скотт виявив глибоке розуміння історії, причому не як учений-історик, а як митець, що створив у романі панорамний художній образ англійського Середньовіччя, по-своєму переконливий i правдивий.

Досі автор «Уеверлі» [1] «Уеверлі», перший роман Скотта; «автор Уеверлі» – В. Скотт (див. передмову). мав незмінний успіх у читачів і його можна було справедливо вважати улюбленцем долі в обраній ним галузі літератури. Проте зрозуміло, що прихильність читацької публіки, яка надміру часто бачить його ім’я на сторінках книг, рано чи пізно могла згаснути. Раніше автор звертався до шотландських звичаїв, шотландського діалекту і шотландських характерів, щоб надати своїм творам якоїсь новизни; проте така однобічність, безперечно, врешті-решт мала призвести до одноманітності та повторень і змусити читача заговорити мовою Едвіна [2] Едвін – герой поеми ірландського поета томаса Парнелла (1769–1718) «Казка у старовинному англійському стилі» (1729). з «Повісті» Парнелла:

Ніщо не може бути більш небезпечним для репутації професора образотворчих мистецтв і музики (звичайно, якщо він здатний цього уникнути), аніж надане йому довічне звання митця-маньєриста [3] Митець-маньєрист – тут митець, що вживає виключно одну манеру письма. або думка, що він може бути митцем лише в одній і дуже вузькій галузі. Публіка взагалі схильна вважати, що митець, який здобув її похвалу за одну оригінальну композицію, саме завдяки своєму таланту не здатний звернутися до інших тем. Публіка несхвально ставиться до тих, хто її розважає, коли вони намагаються урізноманітнити у свої засоби творчості; це видно з нищівних суджень, що лунають на адресу акторів або художників, коли вони наважуються спробувати себе в новій галузі, аби розсунути обрії своєї мистецької царини.

У такому погляді є частка правди, як і в усіх загальноприйнятих поглядах. У театрі нерідко буває, що актор, наділений відповідною зовнішністю для виконання комедійних ролей, саме через це позбавлений надії на успіх у трагедії. Так само і в живописі або в літературі художник чи поет нерідко володіє лише обмеженим набором зображувальних засобів і способів передачі настрою, що, відповідно, обмежує і вибір предметів, які змальовуються. Проте набагато частіше ті обдарування, що привели людину до успіху в одній галузі, дарують їй успіх і в інших. Це значно більшою мірою стосується театру, ніж літератури, оскільки тут автор не обмежений у своїх пошуках ні рисами свого обличчя, ні статурою, ні таким способом тримати пензель, що відповідає лише певному набору сюжетів.

Можливо, ці роздуми неправильні; проте, у всякому разі, автор відчував, що коли б він обмежився шотландськими темами, то повинен був би не лише набриднути читачам, але й зменшити ті можливості, якими він володіє для розважання публіки. В країні, де панує освіта, де люди щомісяця мають змогу насолоджуватися плодами творчості багатьох талантів, – нова тема, яку автору пощастило здибати, подібна до джерела в пустелі:

Проте коли люди, коні, верблюди та рогата худоба скаламутять це джерело, його вода не смакуватиме тим, хто щойно пив її з насолодою; а той, хто відкрив це джерело, повинен знайти нові і таким чином підтвердити свій талант, якщо він хоче зажити шани у своїх співгромадян.

Якщо письменник, творчість якого обмежується певним набором тем, прагне зберегти свою репутацію, по-новому описуючи сюжети, які вже принесли йому славу, – його, безперечно, спіткає невдача. Якщо вся руда ще не вичерпана, то сам рудокоп, без сумніву, вже підупав на силі. Якщо він намагається наслідувати ті прозаїчні твори, що колись привели його до успіху, то йому доведеться «дивуватися з того, що успіху вони більше не мають» [5] «…Дивуватися з того, що успіху вони більше не мають» – рядок з поеми Семюела Джонсона (1709–1784) «Намарність людських бажань» (1749), присвячені шведському королю Карлу ХІІ, який у 1718 р. був смертельно поранений під Фредерікшельдом. . Якщо ж він спробує по-новому зобразити старі теми, то невдовзі зрозуміє, що вже не може писати просто, природно і красиво, і буде змушений вдатися до карикатур, щоб досягти бажаної новизни. Отже, прагнучи уникнути повторів, він втрачає природність. Певно, немає потреби перераховувати всі причини, з яких автор шотландських романів, як його інколи називають, спробував написати роман на англійську тему. Водночас він намагався зробити свою спробу якомога успішнішою, представивши читачам задуманий ним твір як своє нове дітище, яке вони мають полюбити; він хотів, щоб упереджене ставлення, чи то на користь автора, чи проти нього, жодною мірою не вплинуло на справедливу оцінку нової книги автора «Уеверлі». Але згодом він відмовився від цього задуму з причин, про які піде мова пізніше.