Walter Scott - Айвенго

Чотири покоління людей змінилися з часу норманського завоювання, пише Вальтер Скотт, проте нормани все ще почувають себе чужинцями на цій землі й поводяться як загарбники. Вони все ще дивляться на неї як на воєнну здобич, і в цьому – причина жорстоких злочинів i моральної деградації норманської верхівки. Безпечно вони почуваються лише за міцними мурами замків, які нагадують розбійницькі кубла, як, наприклад, замок барона Фрон де Бефа. їхній зарозумілості й poзбeщeнocтi автор протиставляє простоту й чистоту звичаїв саксів. Але слід зауважити, що за всієї симпатії до саксів В. Скотт їх не ідеалізує: вони – неосвічені, схильні до обжерливості (останнє письменник вважав також рисою сучасних англійців), пасивні.

А проте в цьому світі взаємної ненависті й боротьби починають торувати coбí шлях об’єднавчі процеси й тенденції, яким автор приділяє особливу увагу. Серед молодих саксів з’являється потяг до звичаїв i культури норманів; i головний герой твору Айвенго, син Седріка Сакса, стає лицарем короля Річарда. Сам того не підозрюючи, він «пробиває стіну» відчуженості між саксами й норманами i сприяє примиренню між ними. Але особлива роль у доланні взаємовідчуження та ворожнечі належить королю Річарду Лев’яче Серце, якого письменник відверто ідеалізує. У Скотта цей історичний персонаж вважає себе королем уже не лише норманів i саксів, а є символом того поєднання, з якого формується англійський народ та його державність. Тим самим політика Річарда в інтерпретації Скотта стає зламом в історії Англії i уможливлює формування англійської нації.

Тут доречно згадати про тлумачення Вальтером Скоттом історичних процесів i закономірностей, про його концепцію історичного розвитку. Скотт розумів історію як поступальний рух людства від варварських форм життя до форм цивілізованіших, від грубих i жорстоких звичаїв до гуманніших i витонченіших. На цьому шляху можливі зупинки й навіть відступи, поступ відбувається за умов протистояння старого й нового, яке, загострюючись, переростає у конфлікти – соціальні, релігійні, політичні тощо. Це – зламні моменти історії, i саме на них, як правило, зосереджує увагу письменник. Однак, зображуючи їх, він не пристає на бік жодної зі сторін i ставиться до них з однаковою толерантністю, адже історична й моральна правда, на його думку, не буває на боці лише когось одного. Поступ, у розумінні Скотта, – це ніби рівнодіюча різноспрямованих сил, він можливий лише за умови компромісу між супротивниками. Підтвердження цього Скотт убачав у пєрє6ігу англійської революції XVII століття, що завершилася славною революцією 1688 року, компромісом конфліктуючих сторін. Сто років по тому, вже за життя письменника, історія майже повторилась у Франції.

Автор віддає належне мужності й самовідданості, з якими його герої обстоюють свої ідеї, але якщо їхні нетерпимість i фанатизм ведуть до кровопролиття, він їх засуджує. Об’єктивність Скотта в цьому можна порівняти з гомерівською, але вона зовсім не свідчить про відсутність авторської позиції. Один з основних критеріїв, за якими Скотт судить cвоїх героїв, – це їхня відповідність загальнолюдським моральним нормам i цінностям, які чинні однаковою мірою i в Середні віки, i в XIX столітті. Це – чесність, вірність слову й переконанням, шляхетність, гуманність, здоровий глузд. Форми їхнього прояву в різні епохи можуть бути різними, але їхня сутність залишається незмінною.

Другий з основних критеріїв автора полягає в тому, наскільки дії i прагнення героїв відповідають поступові історії. Ці два критерії у нього взаємопов’язані. Так, високими моральними якостями Скотт нерідко наділяє прибічників історично приречених сил та ідей, але їхня висока моральність не рятує їх від поразки. Хоч би яку повагу викликали у нас чесноти Седріка Сакса – його сміливість, принциповість, мужність, – але повернути хід історії назад вони не можуть, як не можуть відновити на англійському престолі саксонську династію королів. I останній представник цієї династії Етельстан, призначений леді Ровені Седріком Саксом у чоловіки, попри певні прояви мужності й благородства, зображений у романі скоріше в комічних, аніж у героїчних, тонах. Та й сам Етельстан не прагне королівського трону – ця династія вже виродилася, показує В. Скотт, i Седріку це теж час зрозуміти.

«Айвенго», перший роман про англійську історію, був написаний шотландцем. Відгуки в англійській пресі на цей твір містили цікаву думку: Скотт досяг успіху в тому, що не під силу було іншим його співвітчизникам: взяти реванш у англійців. Відомі конфліктні історичні стосунки двох країн, невдалі спроби якобітів (прихильників шотландської королівської династії) відвоювати корону, остання з яких мала місце у 1745 році, лише за півстоліття до появи перших творів Скотта; відоме також негативне ставлення англійців до емігрантів з економічно слабшої Шотландії (про це можна прочитати в романах іншого видатного шотландця Тобайаса Смоллетта, який сам зазнав цієї долі). Проте романи Скотта і про Шотландію, і про саму Англію англійці сприйняли із захопленням. Та головне, зазначають британські критики, саме шотландець Скотт дав англійцям уявлення про їхні національні витоки, про їхніх предків, витворив образ «старої доброї Англії» – передусім у романі «Айвенго». Цей образ міцно закріпився у їхній свідомості, так само як і у свідомості людей за межами Великої Британії.