Walter Scott - Айвенго

Центральні персонажі у романах Скотта теж завжди вигадані. Автор послідовно уникав виведення в цій ролі історичних діячів, бо це потребувало їхнього зображення і в повсякденно-побутових обставинах. Вони з’являються на сторінках його творів епізодично, але їх поява багатозначна, вона викликає поворот у розвитку подій і долі інших персонажів. Робилося це письменником для того, щоб вони поставали в історичному ореолі й сприймалися читачами як уособлення історичних сил і тенденцій. Мабуть, єдиний виняток становить образ французького короля Луї ХІ з «Квентіна Дорварда», занадто своєрідний і яскравий, щоб бути витісненим на периферію читацької уваги. Ці настанови діють і в романі «Айвенго». У коментарях здійснена спроба хоча б у загальних рисах окреслити, хто з героїв роману має прототипа серед дійсних історичних осіб, а хто є лише породженням авторської фантазії, хто змодельований у відповідності з історичними джерелами, а хто – з легендарними, фольклорними.

Часто історичні романи Вальтера Скотта тлумачать як певну типологічну єдність, з чим важко погодитись. Насправді між ними існують істотні відмінності не лише в тематиці, а й у структурі й поетиці. Не випадково їх здавна поділяють на групи чи цикли, виходячи в цьому з різних засадничих принципів – «національного», хронологічного, типологічного. Найдоцільнішим є поділ за типологічним принципом, що засновується на особливостях структури й стилю творів, на співвідношенні в них різних художніх систем. За цим принципом романи Скотта подаються як «уеверлійські» (з історії Шотландії недалекого минулого, де вихідною є модель реалістичного роману ХVІІІ століття) і середньовічні (де вихідною є модель романів готичних та пригодницьких). У романах першого циклу, де письменник значною мірою спирався на власні спостереження та розповіді старшого покоління, його малюнок набував життєвої повноти й рельєфності. Не останню роль у цьому зіграла традиція англійського просвітницького роману з його пильною увагою до побуту та звичаїв.

Та що далі він відходив від сучасності й рідної Шотландії, то «романтичнішими» (в узвичаєному розумінні) ставали його романи. Дедалі більшою мірою їх дія розігрується скоріше в середньовічних декораціях, аніж у реальному життєвому середовищі, добре знаному й глибоко відчутому. Відповідно, характери персонажів втрачають у життєвій повноті й переконливості, перетворюються на уособлення лицарських ідеалів i чеснот. Дедалі частіше автор зловживає середньовічною екзотикою i драматичними ефектами, а також згадуваною вже «імпровізацією». I що далі занурювався він у глибінь часу, то менше його цікавили конкретні історичні події, як це було в «уеверлійських» романах, i щоразу більше – узагальнений образ епохи. Втрачаючи у життєвій конкретиці, пізні романи В. Скотта вигравали у «видовищності» та у враженні, яке вони справляли на уяву читачів. У них Скотт не намагався перенести читача у минуле, він пропонував поглянути на нього як на серію яскравих і захоплюючих картин. Якщо метод Скотта в «уеверлійських» романах британські критики часом називають «історичним реалізмом», то в середньовічних – «декоративним медієвізмом» (не будемо вдаватися у дискусію щодо наукової коректності цих визначень і приймемо їх як описові). Свої пізні романи Скотт часто писав поспіхом, тому нерідко вони поступаються раннім і на рівні стилістики.

За словами відомого критика Леслі Стівена, перший «середньовічний» роман «Айвенго» став водночас і першим кроком на шляху Скотта «з бібліотеки до класної кімнати». Втім, всі романи Скотта здійснили цей шлях. Якщо в першій половині ХІХ століття ними зачитувалися найсерйозніші люди: критики, письменники, історики й філософи, знаходячи в них не лише естетичну насолоду, а й багату поживу для думки, то тепер вони стали надбанням переважно юного читача. І мало хто нині задумується над причинами цього явища, над тим, якими новаторськими були твори Скотта для його сучасників, які незвідані світи й горизонти відкривали вони перед літературою, і не лише англійською.

«Айвенго» дійсно у певних відношеннях поступається «шотландським» романам, та, незважаючи на оцінки критики, продовжує бути улюбленцем десятків поколінь читачів і тримати пальму першості за кількістю перекладів і видань. Скажімо, лише українською він дотепер перекладався двічі: у 1929 році А. Волковичем, на основі його скорочення й обробки, і згодом у повному обсязі Ю. Лісняком та Г. Лозинською.