Walter Scott - Айвенго

Уже в очах сучасників Скотта його поеми поступалися романістиці. Але не варто на цій підставі їх недооцінювати, забуваючи про принципово важливу роль, яку відіграли вони у формуванні історичної поеми, що була дуже поширеною в літературі доби романтизму, зокрема в українській; згадаймо хоча б про те, яке значне місце історичні поеми посідають у творчості Тараса Шевченка.

Вальтер Скотт писав понад тридцять років. За цей час він створив 26 романів, до яких слід додати ще повісті й оповідання, дев’ять поем, кілька балад, багато праць літературознавчого та історичного змісту, зокрема «Життя Джона Драйдена» (1808), «Життя Наполеона Бонапарта» (1817), «Життєписи романістів» (1821–1824), «Смерть лорда Байрона» (1824), «Історія Шотландії» (1831) та інші. Він редагував зібрання творів Джонатана Свіфта і Даніеля Дефо, регулярно виступав з публікаціями в періодиці, був видавцем. На його творчому шляху чітко вимальовуються два періоди – поетичний та прозовий. I віхою, що розділила їх, була поява у 1814 році першого роману Скотта «Уеверлі». Цей роман він почав писати ще 1805 року, але потім відклав його на невизначений час, зосередившись на поемах та баладах. Роман вийшов анонімно, що загалом було тоді звичним явищем. Можливо, Скотт, який тоді вже став знаменитим поетом, не хотів ризикувати своєю літературною репутацією. Успіх роману перевершив усі сподівання! Проте його автор не розкрив, як на те чекали, свого інкогніто. Наступні романи Скотта аж до 1827 року видавалися як «твори автора “Уеверлі”», а за їхнім творцем закріпилося ім’я Великого Невідомого. В історії європейської літератури це була чи не найбільша містифікація, за успіхом якої Скотт ревно стежив. Проте вже в середині 20-х років стало ясно, що ніхто, крім нього, не поєднує в coбì всього того, що необхідно для написання цих творів, – знання історії і фольклору, високу ерудованість, любов до Шотландії, схильність до жартів та дотепних витівок, обізнаність із життям різних суспільних верств і, звичайно, літературний талант.

Надзвичайний успіх свого першого прозового твору практичний В. Скотт енергійно підтримує, публікуючи щороку один, два або й три нові романи. Наступного 1815 року з’являється друком «Гай Маннерінг», 1816-го – «Антикварій», «Чорний карлик» і «Пуритани» (так пропонують передавати назву твору «Old Mortalíty» російські перекладачі), 1817-го – «Роб Рой», 1818-го – «Единбурзька в’язниця», 1819-го – «Ламермурська наречена», «Легенда про Монтроза» і 1820-го – знову три: «Айвенго», «Монастир» і «Абат». Такій продуктивності певною мірою сприяв притаманний письменникові «імпровізаційний» стиль творчості, використання розроблених раніше сюжетних ходів, замальовок, перефразувань, топосів тощо. Особливо цим позначені його пізні романи, в них знаходимо немало повторень і штампів.

Інтенсивність творчої праці письменника ще більше зростає в останні роки життя, після того, як 1825 року збанкрутувало видавництво, компаньйоном якого він був. Юридично Скотт міг відмовитися від сплачування боргів, але це суперечило його поняттям про честь. На плечі письменника звалилася величезна частина боргу в 130 тисяч фунтів стерлінгів, яку він прагнув покрити літературними гонорарами. З-під його пера виходять не тільки романи, а й історичні праці, біографії видатних осіб, критичні статті, дитячі книги тощо. Одного зі своїх героїв, Сезара Бірото, О. Бальзак назвав «мучеником комерційної чесності», і це визначення можна перенести на В. Скотта. Непомірна напруга підірвала його міцне здоров’я. Останні два романи, «Небезпечний замок» і «Граф Роберт Паризький», він писав, будучи тяжко хворим. У 1832 році Вальтера Скотта не стало, що в різних країнах було сприйнято як величезна втрата для європейської культури.

До історії літератури Вальтер Скотт увійшов як творець історичного роману. Його твори мали яскраво виражений новаторський характер, були дійсно новим і вагомим словом у літературі. Самому авторові вони уявлялися як освоєння літературою величезного материка історії. Цю думку поділяли його сучасники не лише на Британських островах, а й в усій Європі.

Вони небезпідставно вважали його творцем нового жанру. Наприклад, відомий російський критик В. Бєлінський твердив, що Вальтер Скотт «створив історичний роман, який до нього не існував». Це не зовсім правильно: історичні романи писали й до Скотта, і в значній кількості. У Франції на початку ХІХ століття виходила «Нова універсальна бібліотека романів», до якої входила серія «Історичні романи», що нараховувала десятки томів. Ці романи характеризуються поєднанням романного змісту, що розумівся лише як вимисел, і змісту історичного, що розумівся як розповідь про історичні події та історичних діячів. Але цим романам бракувало органічного поєднання цих двох змістів, вони розшаровуються в структурі творів і з’єднуються лише зовнішніми фабульними зв’язками.