Walter Scott - Айвенго

Перший із середньовічних романів Скотта є водночас і кращим у цій групі. З’явившись 1820 року, «Айвенго» став важливою віхою на творчому шляху письменника. В ньому розширені як часові, так і географічні обрії його романістики: досі Скотт писав романи з історії Шотландії, причому її недалекого минулого, лише зрідка виходячи за межі ХVІІІ століття. Тоді він вважав недоцільним заглиблюватися в історію більше, ніж на час життя одного покоління (60 років, хоча й постійно виходив за окреслені ним самим межі). Саме така часова дистанція, на його думку, давала можливість показати відмінність тодішнього життєвого устрою, зберігаючи водночас відчуття причетності до зображуваної доби, відомої сучасникам з розповідей батьків і дідів.

В «Айвенго» він відступає від своєї попередньої настанови: дія тут відбувається у ХІІ столітті, у глибині Середньовіччя. До того ж письменник зображує тут Середньовіччя англійське, тобто виходить за межі шотландської тематики. Скотт і після «Айвенго» звертатиметься до неї, щоправда, вже до давніших епох життя своєї батьківщини. Однак тепер він писатиме переважно романи з історії Англії («Кенілворт», «Монастир», «Вудсток», «Пертська красуня» та інші), а також з історії інших країн: Франції («Квентін Дорвард»), Швейцарії («Анна Гайєрштайн»), з історії Хрестових походів («Талісман», «Граф Роберт Паризький»), проте головними героями у цих творах залишатимуться, як правило, шотландці. В «Айвенго» шотландців немає, і шотландська тема у романі реалізується імпліцитно.

Про складнощі, які перед ним постали при написанні «середньовічного» твору, Скотт сам розповів читачеві в авторській передмові. Уперше він мав справу з епохою, про яку не збереглося «живих» свідчень, і міг спиратися лише на історико-літературні джерела, наприклад на монографію Генрі, яку він згадує у вступному слові; не меншою мірою у пригоді стали художні тексти, насамперед «Кентерберійські оповідання» Чосера. У сукупності вони допомогли «одягти» героїв, побудувати й облаштувати їхні житла, організувати розваги тощо. Розмірковуючи над тим, як знайти золоту середину між осучасненням матеріалу і надмірною його архаїзацією, яка загрожувала зробити роман нечитабельним, Скотт вирішив активізувати традиції зображення Англії та англійців у добре знайомих усім жителям Британії Чосера та Шекспіра, тобто письменників, які жили на два-три століття пізніше за час дії «Айвенго», у них же він знаходить лексико-стильові ресурси для стилізації мови своїх персонажів «під старовину». На жаль, значна частина архаїзмів та інших засобів цієї доволі різноманітної стилізації при перекладі буває втрачена, часом свідомо – заради полегшення сприйняття тексту сучасними читачами.

В «Айвенго» виняткова масштабність i багатогранність у відтворенні цілої історичної епохи поєднуються з глибиною та переконливістю її художнього витлумачення. Дія роману відбувається в останній чверті XII століття, десь у 1191–1192 роках, але, за небезпідставним твердженням автора, він створив картину англійської історії того її періоду, що настав після завоювання країни норманами (в середині XI століття), «змішав звичаї двох чи трьох століть i приписав правлінню Річарда I явища, які мали місце або значно раніше, або значно пізніше зображуваного часу». Історичний контекст у необхідному письменникові освітленні Скотт прояснює сам: через авторські коментарі на початку першого розділу і далі у тексті. Він писав ще в ті часи, коли письменник не вважав за потрібне самоусуватися з твору й удавати, ніби художня реальність сама розгортається перед читачем. Тут маємо традиційний тип нарації, де високоактивна роль належить авторові. Він веде оповідь, перериваючи хід подій своїми коментарями, пояснює, ставить необхідні наголоси тощо. До цього треба додати, що Скотт підкреслює часову відстань між зображуваними подіями i сучасністю; його голос – це відсторонений коментар людини, яка перебуває на історичній відстані, така позиція має забезпечити їй об’єктивність. Водночас він акцентував увагу читачів на тих рисах поведінки чи побуту людей минулого, які різняться від сучасних, адже він завжди мав на меті показати своєрідність кожної епохи, її власний колорит.

Не заглиблюючись в історію Англії, слід нагадати, що під час Великого переселення народів (у III–VII століттях) на Британських островах розселилися германські племена англів i саксів, які згодом утворили свої королівства. В 1066 році Англія зазнала останньої навали – на острів вдерлося військо норманського герцога Вільгельма Завойовника, який у битві при Гастінгсі розгромив англосаксів i захопив країну. I хоча з часу завоювання минуло вже майже півтораста років, його наслідки даються взнаки на кожному кроці. Країну роздирають гострі суперечності – етнічні, соціальні, політичні, мовні, культурні. Нормани, що завоювали Англію, прийшли не зі Скандинавії, а з герцогства Нормандія на півночі Франції. Вони принесли з собою французьку мову й вищу за рівнем французьку лицарську культуру. Звідси їхнє зверхнє ставлення до саксів. Це протистояння норманів i саксів В. Скотт слушно розкриває не лише як національне, а й як соціальне. Завойовники знищили більшість саксонської знаті, заволоділи її землями й замками, й хоча деякі давні роди (як Седрік Сакс та Етельстан Конінгсбурзький) i вціліли, автор все ж небезпідставно твердить, що «сакси збереглися саме як простолюд». їхня спадкова знать із її патріархальною культурою близька до народу, i вони спільно протистоять норманському лицарству й норманові королю. Саме це засвідчують i перші сцени роману, де діють віддані Седріку слуги – свинопас Гурт та блазень Вамба – i вперше з’являється норманський лицар-храмівник Буа-Жільбер.