Walter Scott - Айвенго

У такому тлумаченні образу короля Скотт наслідував традицію. Письменник не прагнув ламати стереотипи, що склалися у людей про ту чи іншу епоху, про тих чи інших історичних осі6, a волів спиратися на вже існуючі в їхній свідомості уявлення, часто зафіксовані у фольклорі. Аналіз романів Скотта, зокрема й «Айвенго», свідчить, що письменник часто не тільки оперував існуючими уявленнями про події та героїв, а й використовував сюжетні блоки літературного чи фольклорного походження, дещо видозмінюючи їх i наповнюючи потрібною йому інформацією – історичною, моральною, соціальною тощо. Так, уже зазначалося, що в тканину роману Скотт вшив легенду про Робіна Гуда. А щодо сюжетної лінії про прекрасну єврейку Ребекку та її батька, жорстокого, але чадолюбного лихваря Ісаака, то вона здавна існує в англійській літературі, зокрема в п’єсах К. Марло «Мальтійський єврей» та В. Шекспіра «Венеціанський купець».

Та наскрізна провідна ідея роману – це ідея формування із середньовічного хаосу племен та етносів, різних суспільних прошарків i станів англійської нації, єдиної англійської народності й англійської державності.

Читачі й дослідники доробку Скотта давно помітили, що в багатьох його творах центральні персонажі з художнього погляду поступаються персонажам другого плану; не є винятком i роман «Айвенго». Головний герой переважної більшості романів Скотта – юнак привабливої зовнішності, наділений багатьма чеснотами, що викликають повагу в yci часи. Він – порядний, хоробрий, чесний, добрий, розсудливий, шляхетний, що незмінно забезпечує йому читацьку симпатію. Як правило, він не має твердих політичних, національних чи релігійних переконань, а родинні, дружні стосунки чи моральні зобов’язання пов’язують його з представниками ворогуючих таборів. Перебуваючи в епіцентрі історичного конфлікту, він зберігає безсторонність та об’єктивність, i в його судженнях ми часом чуємо голос самого автора.

Образи головних героїнь – теж неглибокі й малоіндивіду-алізовані. Як i чоловіки, вони наділені високими моральними чеснотами, добре виховані, цнотливі й гарні. Простежується певна відповідність між зовнішністю героїнь та їхніми характерами й поведінкою. Це два поширені в романтичній літературі жіночі типи: чарівні синьоокі білявки з лагідним характером, що не здатні до рішучих дій, але можуть чинити пасивний опір волі батьків, коли йдеться про їхнє особисте щастя; i чорноокі й темнокосі красуні, наділені бурхливим темпераментом та незалежним характером; дещо ексцентричні у своїй поведінці, вони здатні до активних дій. Втім, ніхто з них ніколи не переходить межі благопристойності, як її розуміли сучасники Скотта. Часом ці два типи героїнь співіснують в одному романі, створюючи одна для одної виграшний контраст, як це ми бачимо в образах Ровени i Ребекки. Проте Ребекка виглядає яскравішою, вона чи не найпримітніший образ у романі. Тому не дивно, що саме їй були віддані симпатії читачів, а переробки роману для сцени, популярні у ХІХ столітті, закінчувалися шлюбом Вілфреда Айвенго не з Ровеною, а з Ребеккою. Та треба сказати, що художня структура образу Ребекки не особливо складна. Виграшності йому додає ситуативний контекст: вона жертва релігійних і расових забобонів і виступає в ролі носія позачасової ідеї гуманності.

Давно помічено, що більш яскраві у Скотта образи другого плану, вписані в історичне тло й побут доби. Підраховано, що романи Скотта населяють близько 2800 персонажів, створених його творчою уявою. I практично кожен із них індивідуалізований, незалежно від того, яке місце в сюжеті посідає. Вміння Скотта створювати колоритні образи було поціноване ще його сучасниками, які навіть називали його «Шекспіром роману», що за часів романтизму було чи не найвищою похвалою. Створюючи їх, Скотт, як правило, спирався на соціо-психологічні типи, які здавна існують у мистецтві, – скажімо, наділений чеснотами батько родини, благородний розбійник, жорстокий лихвар, скривджена дівчина, спритний слуга тощо. Водночас письменник моделює їхні типи у відповідності до епохи, яку вони представляють, наділяє їх становою атрибутикою, відповідною суспільному укладу зображуваної епохи. Інваріантами цих архетипів можна вважати в «Айвенго» і Седріка Сакса, й Ісаака, й Робіна Гуда, і Ровену з Ребеккою, й Вамбу. Це – основний механізм «закладання» у певний образ історичного змісту, «колориту часу», який практикує Скотт.

Про співвідношення в людині непідвладного часу й історично змінного Скотт писав ще в романі «Уеверлі» і потім неодноразово повертався до цього. Стрижень людської природи він вбачав у пристрастях, які не змінюються: любов завжди залишається любов’ю, а ненависть – ненавистю. Але прояви цих пристрастей суттєво відрізняються залежно від суспільних умовностей того чи іншого моменту історії. Тому Скоттів метод нанесення «прикмет часу» на існуючі літературні типи не лише полегшував йому роботу, а й сприяв унаочненню відмінностей між людьми різних епох.