Роберт Стівенсон - Викрадений

— Не говорімо більше про це, друже, — сказав я у відповідь. — Нам не варт намагатися виправити один одного, в цьому вся річ! Ми повинні терпіти й прощати, друже Алане. О, як же мене шпигає в бік! Невже поблизу нема жодної оселі?

— Я знайду її для вас, Девіде, — запевнив Алан. — Зараз ми спустимося вниз понад струмком, там мають бути житла. Бідний мій хлопчику, може вам буде краще, коли я понесу вас на спині?

— Що ви, Алане? — здивувався я. — Адже я на добрих дванадцять цалів вищий за вас.

— Зовсім ні! — запально вигукнув Алан. — Ви вищі лише на якийсь цаль чи два. Звичайно, я не кажу, що мене можна назвати високим. А втім, — додав він, і голос його якось смішно змінився, — ви, мабуть, близькі до правди. Я помилився. Ви й справді вищі на фут чи й на лікоть, а може, навіть і більше!

Було приємно й смішно слухати, як Алан відмовлявся від своїх слів, боячись нової сварки. Я, мабуть, засміявся б, коли б не так боляче кололо в боці. Та якби й засміявся, то, гадаю, мені довелося б і заплакати.

— Алане! — вигукнув я. — Чому ви такий добрий до мене?

Що примушує вас піклуватись про такого невдячного друга?

— Далебі, не знаю, — відказав Алан, — бо я саме й любив вас за те, що ми ніколи не сварились. Але тепер я люблю вас ще дужче!

Алан постукав у двері першої ж оселі, до якої ми підійшли, що було не зовсім безпечно в такій частині Верховини, як Балкіддер. Тут не було жодного великого клану, край населяли окремі роди, залишки розпорошених кланів та інший "безрідний", як там кажуть, люд, і вони весь час гризлися між собою за землю. Всіх їх витіснили в цю дику місцевість, що лежала між витоками Форту і Тею, Кембли. Тут жили Стюарти й Макларени, що було те саме, бо Макларени на війні підкорялись ватажкові Алана й утворювали з Аппіном один клан. Тут оселилося також багато людей зі стародавнього кривавого клану Макгрегорів, оголошеного поза законом. Вони завжди мали погану славу, а тепер більше, ніж будь-коли, і не тішилися довірою жодної з партій у всій Шотландії. Вождь клану, Макгрегор з Макгрегора, перебував на вигнанні, а безпосередній проводир тієї частини з них, що жила в околицях Балкіддера, Джеймс Мор, старший син Роб Роя, [29] Роб Рой (Роберт Макгрегор, 1671–1734) — шотландський розбійник. був ув'язнений і чекав суду в Единбурзькому замку. Вони ворогували з верховинцями і з жителями низинної Шотландії, з Ґреймами, Макларенами й Стюартами, а тому Алан, що завжди підтримував будь-кого зі своїх родичів, хоч би яким далеким він для нього був, особливо уникав зустрічі з ними.

Нам просто пощастило, бо ми потрапили в оселю Макларенів, де Алана радо прийняли не тільки через його ім'я, а також і завдяки добрій славі про нього, яка дійшла сюди. Мене негайно поклали в ліжко і покликали лікаря, а той сказав, що я тяжко хворий. Можливо, тому, що він був добрий лікар чи, може, завдяки своїй молодості й здоровому організмові я пролежав у ліжку не більше тижня, а раніше ніж через місяць міг з легким серцем знов вирушити в дорогу.

Весь цей час Алан крутився поблизу оселі Макларенів, хоч я часто умовляв його залишити мене. Своєю нерозважною сміливістю він викликав одностайний протест двох чи трьох друзів, утаємничених у справу. Вдень він ховався в печері на схилі гори, зарослому невеликим ліском, а вночі, коли було безпечно, приходив— провідати мене. Нема цю й казати, як я радів, коли бачив його. Місіс Макларен, наша господиня, не знала як і догодити такому дорогому гостеві, а що Дункан Ду (так звали хазяїна) мав дві флейти і був великим аматором музики, то час мого видужання здавався мені справжнім святом, і ми часто перетворювали ніч на день.

Солдати не з'являлися. Щоправда, одного разу в глибині долини пройшли дві сотні піхотинців і трохи драгунів; я бачив їх у вікно, лежачи в ліжку. Більше мене дивувало те, що сюди не приходив ніхто з місцевої влади, ніхто не цікавився, звідки я і куди йду. В цей неспокійний час мене не турбували ніякими запитаннями, ніби я жив у пустелі. Однак під кінець мого перебування тут про мою присутність знали всі жителі Балкіддера і його околиць, бо багато з них приходили в гості, а потім (за звичаями країни) повідомляли про цю новину своїх сусідів. До того ж і тут скрізь висіли оголошення про нас із Аланом. Одне з них було пришпилене на моєму ліжку, і я міг читати не дуже похвальний опис власної особи, а також надруковану більшим шрифтом суму винагороди за мою голову. Дункан Ду і його друзі, які знали, що я прийшов з Аланом, не могли мати сумніву щодо того, хто я. Здогадувалися про це, мабуть, і інші, бо хоч я й змінив одяг, та не міг змінити свого віку й зовнішності, а вісімнадцятирічні юнаки з низинної Шотландії не так часто траплялися в цих краях, особливо в такий час. Люди аж ніяк не могли помилитися, побачивши мене і прочитавши мій опис в оголошенні. Однак ніхто не виказував мене. В інших людей секрет зберігається між двома-трьома друзями і все-таки якимсь чином стає відомий, але у верховинців таємницю знає весь клан, і вони зберігають її хоч і сто років.