Роберт Стівенсон - Викрадений

За весь час цих жахливих блукань між мною і Аланом не відчувалося товариських взаємин, ми навіть рідко розмовляли. Щоправда, я був смертельно втомлений, і це повністю виправдовувало мене. Але, крім того, я зроду не вмів прощати. Мене не зачіпали дрібниці, проте я довго не міг забути образи. Тепер же я злився не тільки на свого товариша, а й на самого себе. Останні два дні він був дуже ласкавий і, хоч мовчав, намагався весь час допомагати мені, сподіваючись, очевидно, що моє незадоволення минеться. Я ж розпалював свою злобу, грубо відмовляючись від Аланових послуг, і звертав на нього стільки ж уваги, як на кущ вересу або камінь.

На другу ніч, власне на світанку третього дня, ми вийшли на дуже відкритий схил гори і тому не змогли виконати свого звичайного плану, тобто одразу ж попоїсти й лягти спати. Перше ніж ми досягли місця, захищеного від стороннього ока, вже розвиднілося; ще лив дощ, але туману не було. Глянувши на мене, Алан стурбувався.

— Ви б краще віддали мені свій клунок, — сказав він, мабуть, уже в дев'ятий раз відтоді, як ми попрощалися з розвідником біля Реннохської затоки.

— Дякую за турботу, але я почуваюся дуже добре, — відповів я крижаним голосом.

Алан густо почервонів і кинув:

— Більш я не пропонуватиму своїх послуг. Я не з числа терплячих людей, хлопче!

— А я й не казав ніколи, що ви терплячий, — відрубав я. Це була груба відповідь недоумкуватого десятирічного хлопчака.

Алан нічого не сказав, але з його поведінки я зрозумів, що відтепер він, очевидно, цілком простив собі свій вчинок у домі Клюні; він знову заломив набакир свого капелюха і йшов, весело насвистуючи пісеньки й скоса позираючи на мене із задирливою посмішкою.

На третю ніч ми мали перетнути західну частину округи Балкіддер. Ніч зайшла ясна й холодна, в повітрі відчувався морозець; віяв північний вітер, що розігнав хмари й відкрив яскраві зорі. Струмки, як і раніше, були переповнені водою і з гуркотом проривалися поміж скелями; однак я помітив, що Алан більше не думав про Водяника і був у піднесеному настрої. Та для мене зміна погоди прийшла надто пізно. Я так довго пробув у багнюці, що, як сказано в Біблії, навіть одяг мій "бридив мене". Я смертельно стомився, я був тяжко хворий, відчував біль у всьому тілі, мене морозило; холодний вітер проймав наскрізь, а від його завивання ставало моторошно. В такому жалюгідому стані я мусив ще й терпіти присікування свого товариша. Він дуже багато говорив і завжди звертався до мене глумливо, називаючи не інакше, як вігом.

— Ось, — зловтішався він, — ось вам чудова нагода плигнути, любий вігу! Я знаю, що ви добрий плигун! — і таке інше. Все це говорилось глумливим тоном і з глузливим виразом обличчя.

Я розумів, що сам, а не хтось інший, винен у цьому, але був у надто жалюгідному стані, щоб іще й каятись. Я почував, що мені вже недовго лишилося плентатись, що незабаром доведеться лягти й померти в цих мокрих горах, як вівці або лисиці, і мої кістки білітимуть тут, як кістки дикого звіра. Можливо, я міркував дуже легковажно, але думка про таку смерть почала мені подобатись. Я став пишатися тим, що помру самотньо в пустелі й дикі орли кружлятимуть наді мною в останні хвилини. Алан тоді пошкодує, — думав я. — Коли я помру, він пригадає, скільки завдячує мені, і згадка ця буде для нього мукою". Так я йшов і розмірковував, наче хворий, недоумкуватий і бездушний школяр, розпалюючи в собі злобу проти свого ближнього, тоді як мені слід було б упасти на коліна й благати Бога про милосердя. На кожну Аланову насмішку я втішав себе. "Що ж, глузуйте, — думав я. — В мене є напоготові ще краща відплата; коли я ляжу і вмру, моя смерть буде для вас все одно що ляпас в обличчя. О, яка помста! Ах, як ви будете шкодувати за своєю невдячністю і жорстокістю!"

Тим часом я почувався дедалі гірше й гірше. Одного разу я впав — ноги просто згиналися піді мною — і це на якусь мить вразило Алана; але я так швидко підвівся й пішов далі, буцімто нічого й не сталося, що він одразу ж забув про цей випадок. Мене кидало то в жар, то в холод. В боці кололо нестерпно. Нарешті я відчув, що не можу рухатись далі, і разом з тим у мене раптом з'явилося бажання зачепити Алана, дати вихід своєму гнівові й швидше вмерти. Він щойно назвав мене "вігом". Я зупинився.

— Містере Стюарт, — сказав я голосом, що дрижав, як струна, — ви старший за мене і повинні вміти поводитись. Невже ви вважаєте розумним чи дотепним докоряти мені моїми політичними поглядами? Я гадав, що коли джентльмени сперечаються, то роблять це ввічливо; якби я не думав так, то зумів би поглузувати краще, ніж ви.