— Девіде, — відповів він, — невже ви пошкодуєте дати мені в борг?
Можливо, я не дав би йому грошей, якби був при своїй пам'яті. Але в ту мить мене мучила одна-єдина думка — не бачити його обличчя, і я віддав йому гроші.
Вранці третього дня, коли ми вже пробули в Клітці сорок вісім годин, я прокинувся з великою полегкістю і, хоч був ще дуже кволий і стомлений, уже бачив речі в їхніх справжніх розмірах і в звичайному вигляді. Крім того, мені хотілося юти. Я встав без сторонньої допомоги з постелі і зразу після сніданку вийшов з Клітки й сів на узліссі. День видався хмарний, у повітрі віяло приємною прохолодою, і я просидів там весь ранок у напівзабутті, яке порушувалось тільки розвідниками та служниками Клюні, що приходили з їжею і доповідями. В той час навколо було спокійно, і можна сказати, що Клюні жив майже відкрито.
Коли я повернувся до Клітки, Алан і Клюні, відклавши карти набік, розпитували про щось слугу; ватаг обернувся й заговорив до мене по-гельському.
— Я не розумію гельської мови, сер, — перебив я його.
Після тієї пригоди з картами все, що я говорив чи робив, його дратувало.
— У вашому імені більше глузду, ніж у голові, сер, — сказав він гнівно, — бо воно цілком гельське. Та річ не в цьому. Мій розвідник доповідає, що на півдні вся місцевість вільна. Солдатів немає. У вас вистачить сил іти далі?
Я побачив на столі карти, але золота не було, лежала тільки купка списаних папірців, та й то всі ближче до Клюні. Крім того, Алан мав якийсь дивний вигляд. Здавалося, що він чимось незадоволений, і моє серце стислось від поганого передчуття.
— Не знаю, чи вистачить у мене сил, — відповів я, дивлячись на Алана, — але та невелика сума грошей, яку ми маємо, допоможе нам у довгій дорозі.
Алан закусив спідню губу і втупив погляд у підлогу.
— Девіде, — нарешті обізвався він, — я програв гроші. Це щира правда.
— І мої теж? — спитав я.
— Ваші теж, — простогнав Алан. — Вам не слід було давати їх мені. Я втрачаю розум, коли сідаю за карти.
— Ет, ет! Облиште! — втрутився в нашу розмову Клюні. -Ми грали жартома. Все це дурниці! Ви, звичайно, одержите всі свої гроші назад і навіть удвічі більше, коли дозволите. Це було б казна-що, якби я лишив їх собі. Хай не думають, що я міг би стати на перешкоді людині у вашому становищі. Це було б просто казна-що! — вигукнув він і, почервонівши як рак, почав вигрібати з кишені золото.
Алан стояв, понуривши голову, й мовчав.
— Прошу вас, сер, вийти на хвилину зі мною, — звернувся я до Клюні.
Клюні погодився й пішов за мною, хоч іще здавався збудженим і роздратованим.
— Насамперед, сер, я хочу подякувати вам за вашу великодушність, — почав я.
— Що за дурниці! — запротестував Клюні. — Яка тут великодушність? Це просто вельми прикра історія. Але що ж, по-вашому, я маю робити, сидячи, немов в'язень, у цій Клітці, як не саджати за карти своїх друзів, коли мені щастить зустріти кого-небудь з них? І коли вони програють, то, звичайно не може бути й мови… — Тут він замовк.
— Авжеж, — додав я. — Якщо вони програють, то ви віддаєте їм їхні гроші, а коли виграють, то йдуть звідси, кладучи ваші гроші собі в кишеню. Я вже сказав, що визнаю вашу великодушність, але мені особисто дуже прикро бути в такому становищі. На якусь мить запала мовчанка. Здавалося, що Клюні весь час поривався щось сказати, проте так і не сказав нічого. Тільки обличчя його ставало все червоніше й червоніше.
— Я ще молодий, — вів я далі,— а тому прошу вашої поради. Порадьте мені, як своєму синові. Мій друг чесно програв ці гроші, спочатку чесно вигравши у вас куди більшу суму. Чи можу я прийняти їх назад? Чи годиться мені так чинити? Адже ви самі розумієте, що хоч би як тут повестися людині, що має бодай крихту гордості, буде неприємно.
— Мені теж не дуже приємно, містере Балфор, — промовив Клюні. — А ви, здається, вважаєте мене здатним грабувати бідних людей. Я б не хотів, щоб мої друзі зносили образи в моєму домі, — ніколи! — раптом вибухнув він гнівом, — або щоб самі ображали кого-небудь!
— Ви бачите, сер, — вів я далі, — що я теж маю свою думку про це. Азартна гра — погана розвага для джентльменів. Та я чекаю вашої поради.
Коли Клюні й ненавидів тепер кого-небудь, то я певен, що саме Девіда Балфора. З войовничим виглядом він оглянув мене з ніг до голови, і на його обличчі я прочитав виклик. Але моя молодість чи, може, його власне почуття справедливості роззброїли його. Звичайно, це була прикра історія для всіх нас, у тому числі й для Клюні; і тим більша його заслуга, що він зумів з честю вийти з неприємного становища.
Читать дальше