Роберт Стівенсон - Викрадений

— Містере Балфор, — сказав він у відповідь, — як на мене, ви надто розбірлива людина й великий святенник, і все-таки у вас душа справжнього джентльмена. Даю вам слово честі, ви можете прийняти ці гроші. Так я порадив би своєму синові. Ось вам моя рука на доказ цього!

Під покривом ночі мене з Аланом переправили через Еррокську затоку, і ми почали спускатися її східним берегом до іншої схованки, що була неподалік од верхів'я Реннохської затоки. Нас вів туди один із слуг Клюні. Цей хлопчина ніс весь наш багаж і Аланів плащ. Він ішов швидкою ходою, ніби ноша, менша половина якої примушувала мене згинатися майже до землі, була легкою пір'їнкою; а я ж міг би у звичайній боротьбі покласти його на обидві лопатки.

Безперечно, з порожніми руками йти було куди легше, інакше я, мабуть, зовсім не зміг би пересуватися, бо після хвороби ще був дуже кволий. Та, власне, ніщо й не змушувало нас дуже напружувати сили. Йшли ми найпохмурішими пустелями Шотландії, під захмареним небом, кожен затаївши у своєму серці якусь неприязнь.

Довгий час ми йшли мовчки, насупившись, поряд або один за одним. Я був сердитий і хизувався собою, черпаючи всю свою силу в цих двох палких і гріховних почуттях; Алан теж був сердитий і засоромлений, він соромився, що програв мої гроші, й сердився, що я так ображаюсь на нього за це. Думка про те, щоб розлучитися з Аланом, не давала мені спокою, і що дужче я схилявся до неї, то дужче соромився цього. Алан, звичайно, вчинив би дуже гарно й великодушно, якби обернувся зараз до мене й сказав: "Ідіть своєю дорогою. Мені загрожує серйозна небезпека, і моє товариство тільки збільшує небезпеку для вас". Але щоб я звернувся до друга, який, безперечно, любить мене, і сказав: "Вам загрожує велика небезпека, мені менша; ваша дружба обтяжує мене. Ідіть, ризикуйте своїм життям і зносьте труднощі сам…" О ні, це неможлива річ, і навіть на саму думку про це щоки мої горіли від сорому.

І все-таки Алан повівся як мала дитина, і навіть як зрадлива дитина. Видурити в мене гроші, коли я лежав майже без пам'яті, було не набагато краще від звичайної крадіжки. І ось тепер він плентав поруч мене, не маючи ні мідяка за душею, і, здавалося, був цілком задоволений, що може жити чужим коштом на гроші, які він примусив мене вижебрати. Правда, я ладен був поділитися з ним, але мене дратувало, що він так покладався на мене.

Ці дві думки найдужче непокоїли мене, але я не міг навіть рота розкрити, щоб висловити хоч одну з них, бо це мало б вигляд чорної невдячності. Тому я зробив мало не гірше: не говорив ні слова зі своїм товаришем, а тільки крадькома позирав на нього.

Нарешті, на другому боці Еррокської затоки, коли ми перетинали м'яку, зарослу очеретом галявинку, де йти було легше, Алан не зміг більше витримати й підійшов ближче до мене.

— Девіде, — сказав він. — Друзям годиться інакше сприймати такі дрібниці. Я дуже шкодую, що так сталося, і не приховую цього. Коли ж ви маєте вдуші щось проти мене, то краще скажіть про це.

— Гм-м, — протяг я. — Нічого проти вас я не маю.

Мої слова, мабуть, збентежили його, і я підло зрадів цьому.

— Справді? — промовив він тремтячим голосом. — А коли я зізнаюся, що вважаю себе винним?

— Ще б пак! Звичайно, ви винні, — відповів я холодно. — Але ви не станете заперечувати, що я ні разу не дорікнув вам.

— Правда, — погодився Алан. — Проте ви дуже добре знаєте, що поводилися куди гірше. Може, нам краще розлучитися? Ви вже одного разу казали мені про це. Ви й тепер маєте таке бажання? Між цим місцем і двома морями достатньо гір і вересу, Девіде, і я змушений зізнатися, що аж ніяк не прагну залишатися там, де мене не хочуть.

Його слова вразили мене, мов удар шпаги, вони наче вивели на світло всю мою нещирість.

— Алане Брек! — вигукнув я. — Невже ви гадаєте, що я повернуся до вас спиною в тяжку для вас хвилину? Ви не смієте говорити мені цього! Вся моя поведінка доводить інше. Щоправда, я заснув на болоті, але я був тоді дуже стомлений, і ви несправедливо закидаєте мені це.

— Я ніколи не докоряв вам, — кинув Алан.

— Ну, а крім цього, — вів я далі, — я не зробив нічого такого, що давало б вам право своїм припущенням прирівнювати мене до собаки. Я ще ніколи не зраджував товариша і-не збираюсь починати з вас. Нас єднають такі речі, яких я не забуду ніколи, навіть якщо ви забудете.

— Ось що я скажу вам, Девіде, — мовив Алан дуже спокійно. — Я давно вже завдячую вам своє життя, а тепер ще й заборгував гроші. Може, ви трохи полегшите мій тягар?