Роберт Стівенсон - Викрадений

Алан зупинився і став навпроти мене, схиливши набік голову й засунувши руки в кишені штанів. Його капелюх був заломлений набакир. Він слухав, злостиво посміхаючись, — це я розгледів при світлі зірок; а коли я закінчив, він почав насвистувати якобітську пісню. Цю пісню склали, щоб висміяти генерала Копа, розбитого біля Престонпенса:

Гей, Джонні Копе, ти іще живий,

І барабан твій кличе ще на бій?

Мені спало на думку, що в той день, коли відбулася ця битва, Алан боровся на боці короля.

— Чому ви насвистуєте саме цю пісню, містере Стюарт? — спитав я. — Може, для того, щоб нагадати мені, що вас бито з обох боків?

Пісня завмерла на Аланових губах.

— Девіде! — обурився він.

— Пора кінчати з таким вашим поводженням, — вів я далі. — Я хочу сказати, що з цієї хвилини ви будете ввічливо висловлюватися про мого короля і моїх добрих друзів Кемблів.

— Я Стюарт… — почав був Алан.

— О-о! — перебив я його. — Я знаю, що ви маєте королівське ім'я. Однак годилось би вам пам'ятати, що відтоді, як я потрапив на Верховину, мені доводилось бачити багатьох, хто має це ім'я. І найкраще, що я можу про них сказати, — їм не завадило б помитись.

— Ви розумієте, що ображаєте мене? — майже прошепотів Алан.

— Даруйте, — знову перебив я його, — але я ще не закінчив. Якщо вам не подобається ця проповідь, то ще менше сподобається її кінець. За вами ганялися дорослі люди з моєї партії, а ви мстите неповнолітньому юнакові. По-моєму, це жалюгідна розвага. Вас били і віги, і Кембли, ви тікали від них, як заєць. Вам годиться з повагою говорити про них.

Алан стояв непорушно, і тільки поли плаща ляскали на вітрі в нього за спиною.

— Шкода, — нарешті промовив він. — Ви сказали такі речі, які не можна залишити без уваги.

— А я ніколи й не просив вас про це, — відказав я. — Я готовий, як і ви.

— Готові? — перепитав він.

— Готовий! Я не такий хвалько, як деякі мої знайомі. Нападайте! — І, вихопивши шпагу, я став у позицію, як навчав мене цього сам Алан.

— Девіде! — закричав він. — Ви з глузду з'їхали? Я не можу нападати на вас! Адже це буде просто вбивство.

— Що ви й мали на меті, коли ображали мене, — кинув я.

— Ваша правда! — вигукнув Алан і якусь мить стояв, збентежено чухаючи потилицю. — Чистісінька правда! — ще раз вигукнув він і витяг шпагу з піхов. Та перше ніж я встиг доторкнутися до неї своєю шпагою, він відкинув її геть і впав на землю. — Ні, ні, — стогнав він, — ні, ні… я не можу, не можу.

Останні рештки мого гніву зникли, і я відчув себе всього-на-всього хворим, нещасним пустим хлопчиськом, який сам дивувався скоєному. Я віддав би весь світ, щоб повернути свої слова назад. Та сказаного не повернеш. Я згадав Аланову доброту й хоробрість у минулому, згадав, як він терпляче допомагав мені й підбадьорював мене в найтяжчі дні наших поневірянь; потім мені пригадалися мої власні образи, і я зрозумів, що назавжди втратив цього відважного друга. Кволість, яка валила мене з ніг, подвоїлась, гострий біль стримів у боці, ніби лезо меча. Мені здалося, що я непритомнію і зараз упаду.

За ту мить я багато передумав. Ніякі перепросини не могли викреслити сказаного, про це нічого було й думати, ніщо не могло змити образи. Але там, де перепросини були б марні, волання про допомогу могло б іще вернути Алана мені. Я відкинув геть свою гордість.

— Алане! — звернувся я до нього. — Якщо ви не допоможете мені, я тут і помру.

Він схопився й глянув на мене.

— Це правда, — додав я. — Я помираю. О, відведіть мене хоч під яку-небудь покрівлю, там буде легше вмирати!

Мені не було потреби прикидатися; без будь-якого зусилля я говорив зі слізьми в голосі, який міг би зворушити навіть кам'яне серце.

— Ви можете йти? — спитав Алан.

— Ні, — відповів я, — без допомоги не можу. Останні години я ледве тримався на ногах, у боці коле так, немов там розпечене залізо, я не можу вільно дихати. Якщо я помру, ви зможете мені простити, Алане? В душі я весь час любив вас, навіть коли був найлихіший.

— Тс-с, замовкніть! — цитьнув Алан. — Не говоріть цього! Девіде, любий, ви знаєте… — Ридання здушили його слова. — Дайте я обійму вас, — сказав він. — Отак! Тепер дужче спирайтесь на мене. Бог відає, де тут поблизу житло. Ми в Балкіддері; тут повинно бути багато осель, у тому числі й осель моїх друзів. Вам так легше йти, Деві?

— Легше, так я можу йти, — відповів я і потиснув йому руку.

Він знову мало не розридався.

— Девіде, я дуже погана людина. У мене нема ні розуму, ні доброти: я забув, що ви ще дитина, і не помічав, що ви ледве тримаєтесь на ногах. Девіде, ви повинні простити мені.