Роберт Стівенсон - Викрадений

Слова Алана мали б зворушити мене; вони й справді вплинули на мене, але не так, як слід би. Я почував, що поводжусь погано, і злився не тільки на Алана, а й на самого себе. Від цього я став ще жорстокішим.

— Ви просили мене висловитися. Гаразд, я висловлюсь. Ви самі визнаєте, що зробили мені погану послугу. Мені довелося проковтнути образу, але я не кинув вам жодного докору, навіть не згадав ні разу про всю справу, поки ви не почали самі. А тепер ви ганите мене, — кричав я, — за те, що я не можу сміятися й співати, радіючи зі свого приниження. Може, ви ще захочете, щоб я став перед вами на коліна й дякував вам! Вам слід більше думати про інших, Алане Брек. Якби ви більше думали про інших, то, можливо, менше говорили б про себе, і коли ваш відданий друг мовчки стерпів образу, ви повинні радіти й дати йому спокій, а не зловживати цим. З ваших власних слів виходить, що саме ви в усьому винні, а тому не вам би шукати сварки.

— Облиште! — не стерпів Алан. — 3 мене досить.

І знов між нами запала мовчанка: мовчки ми дійшли до місця призначення, повечеряли і лягли спати, так і не промовивши більше ні слова. Другого дня, коли вже смеркло, слуга Клюні допоміг нам переправитись через Реннохську затоку і дав пораду, якого шляху нам краще триматися. Він радив негайно ж піднятися в гори, йти далі кружним шляхом, обминаючи вершини Ґлен Лайону, Ґлен Лохаю і Ґлен Дохарту, і спуститися з гір у південній, менш гористій частині Шотландії біля Кіппену і верхів'я Форту. Аланові не дуже сподобався такий маршрут, який вів через володіння його лютих ворогів Ґленорхських Кемблів. Він не погоджувався зі слугою і запевняв, що, повернувши на схід, ми майже одразу потрапимо в країну Атольських Стюартів, які були одного з ним плем'я й походження, хоч і підкорялися іншому вождеві, і, крім того, прийдемо туди, куди нам треба, набагато легшим шляхом і швидше. Але слуга, який, певно, був старшиною розвідників Клюні, розбив усі його докази, назвавши чисельність військ у кожній окрузі, і під кінець переконав Алана, що ніде нас не будуть так мало турбувати, як у країні Кемблів.

Алан нарешті погодився з ним, хоч і не зовсім охоче. — Це одне з найгірших місць у Шотландії, — сказав він. — Скільки мені відомо, там нема нічого, крім вересу, ворон і Кемблів. Та я бачу, що ви людина розважлива, тому хай буде по-вашому!

Отож ми рушили вказаним шляхом і майже три ночі мандрували в диких безлюдних горах поміж витоками бурхливих гірських річок. Часто ми йшли в густому тумані, майже весь час віяв вітер, безперестану лив дощ, і ні разу нас не підбадьорив бодай один промінь сонця. Вдень спали на промоклому вересі, а вночі без спочинку видиралися поміж величезними скелями на карколомні гори. Ми часто блукали. Іноді нас огортав такий густий туман, що доводилося зупинятись і чекати, поки він розійдеться. Про вогнище нічого було й думати. Єдиною нашою їжею був драмах і шматочок холод-, ного м'яса, яке ми прихопили з Клітки. Натомість води не бракувало.

Ми терпіли жахливі труднощі, які здавалися ще жахливішими через похмуру погоду й дику навколишню місцевість. Весь час я мерз, аж зуби цокотіли, дуже боліло горло, як і тоді, коли я був на острівці, не давав спокою гострий біль у боці, а коли я спав на своїй мокрій постелі, а зверху періщив дощ і піді мною просочувалось крізь верес багно, в уяві знову оживали найгірші хвилини моїх мандрів. Я знову бачив башту в Шоозі, освітлену блискавкою, Ренсома, якого несуть похмурі матроси, Шуена, що помирає на підлозі в кормовій рубці, або Коліна Кембла, як він хапається пальцями за свій одяг, немов намагається розстебнути його. З такого тривожного сну я прокидався, щоб знову сидіти в тому ж багні, де й спав, і їсти холодний драмах. Дощ різко шмагав моє обличчя або крижаними краплями стікав по спині; нас огортав густою поволокою туман, і здавалося, ніби ми перебуваємо між чотирма стінами в темній кімнаті. Часом налітав вітер, розганяв туман, і тоді перед нами внизу відкривалася прірва якоїсь похмурої долини, де клекотіли потоки води.

Шум незліченних гірських річок долинав звідусіль. Від безперервного дощу річки розлилися і вийшли з берегів; усі долини, мов водойми, наповнилися водою; кожен струмок перетворився на бурхливий потік. Під час нашої нічної ходи було якось урочисто від гулу води внизу, в долинах, схожого то на гуркіт грому, то на гнівний крик. Тоді я чудово зрозумів казку про Водяника, духа потоків, що нібито голосить і реве біля броду, поки надійде приречений на смерть мандрівець. Мені здавалось, що Алан вірив у це чи майже вірив; і коли ревіння води досягало незвичайної сили, я мало дивувався (хоча, звісно, обурювався), бачачи, як він хреститься по-католицькому.