Роберт Стівенсон - Викрадений

— Що-о? — вигукнув я. — Хіба Клюні й досі тут?

— Авжеж, тут, — відказав Алан. — У своїй країні під захистом свого клану. Король Ґеорг нічого не може вдіяти.

Я, мабуть, ще б розпитував Алана, але він урвав мене.

— Я добре-таки стомився, — зізнався він, — і хотів би трохи поспати.

З цими словами він ліг ницьма в густому кущі вересу й одразу ж заснув.

Та для мене це була неможлива річ. Ви чули, як улітку сюрчать у траві коники? Отож не встиг я заплющити очі, як по всьому тілі наче заскакали коники. Вони, здавалося, сюрчали скрізь: на руках, на животі, на голові. Мені довелось, розплющивши одразу очі, перевертатися з одного боку на другий, вставати й лягати знову. Я лежав і дивився на сліпуче небо або на брудних диких вартових Клюні, що визирали через край скелі, перемовляючись по-гельському між собою. Оце і був весь мій відпочинок. Нарешті повернувся гінець. Він сказав, що Клюні буде дуже радий прийняти нас, тому нам довелося знов устати й вирушити в дорогу. Алан був у чудовому настрої, сон відновив його сили, він дуже зголоднів і з задоволенням смакував наперед чарку й гарячу печеню, — про це, очевидно, повідомив гінець. Мене ж нудило на саму згадку про їжу. Якщо раніше все моє тіло наче було налите оливом, то тепер я відчував якусь дивну легкість і навіть не помічав ходи. Мене несло, мов павутиння, земля здавалася хмарою, гори легкими, як пір'я; я ніби плив у повітрі за течією, яка, немов потік води, несла мене, кидаючи з боку в бік. Від усього цього мене пойняв жахливий відчай, і я ладен був розплакатись над своєю безпорадністю.

Я помітив, як Алан, глянувши на мене, насупився, і подумав, що він сердиться. На цю думку я відчув легкодухий страх. Пригадую також, що я всміхався і, хоч як намагався, не міг не всміхатися, навіть розуміючи, що це недоречне в такий час. Проте мій товариш, як і перше, був ласкавий до мене; й наступної миті двоє людей Клюні підхопили мене попідруч і дуже швидко (чи може, мені так здавалося, бо насправді вони, по-моєму, йшли надто повільно), майже понесли вперед лабіринтами похмурих долин і западин у саме серце грізних Бен-Олдерських гір.

Незабаром ми підійшли до підніжжя гори, вкритої густим лісом, що дерся дуже крутим скелястим схилом угору, а за лісом виднілось оголене урвище.

— Тут, — сказав один з провідників, і ми почали підійматись на гору.

Дерева чіплялися на схилі, як матроси на вантах корабля; їхнє коріння утворювало ніби щаблі драбини, по яких ми лізли вгору. На горі, майже під самим голим урвищем, ми побачили дивовижне житло, відоме в цих краях під назвою "Клітка Клюні". Стовбури кількох дерев були з'єднані між собою плотом з лозиння, проміжки між ними були укріплені кілками, а ґрунт за цією загорожею вирівняли, насипавши землі, так що утворилося щось схоже на підлогу. Дерево, яке росло на схилі, правило за опору для покрівлі. Стіни були сплетені з лози й покриті мохом. Усе житло формою трохи скидалось на яйце й наполовину висіло, а наполовину стояло в гущавині дерев на стрімкому схилі, ніби осяче гніздо в зелених кущах глоду.

Всередині житло було досить просторе й могло навіть не без вигод надати притулок п'ятьом-шістьом чоловікам. Виступ скелі хитромудро використовувався як димар; дим слався понад скелею і кольором майже не різнився від неї, тому знизу нічого не було помітно.

Тут була лише одна зі схованок Клюні. Крім цього, він мав ще печери й підземелля в різних закутках свого краю і, залежно від донесень своїх розвідників, перебирався з одного місця в інше, коли наближалися солдати. Завдяки такому способові життя й відданості свого клану Клюні не тільки залишався весь час у безпеці, тоді як багато інших утекли за кордон або були схоплені й покарані смертю, а й жив у країні ще чотири чи п'ять років після наших відвідин. І лише на беззаперечну вимогу свого володаря він виїхав у Францію. І дивна річ: там Клюні часто нудьгував за своєю Кліткою на Бен-Олдері й невдовзі помер.

Коли ми підійшли до дверей, Клюні сидів біля комина-скелі, стежачи, як один з прислужників готує їжу, і смоктав смердючу пінкову люльку. Одягнений він був украй просто, голову покривав плетений нічний ковпак, насунутий аж на вуха. Однак поводився він, мов король: варт було глянути, як він підвівся, щоб привітати нас.

— А-а, містере Стюарт! Прошу, сер, заходьте і ведіть сюди свого друга, чийого ім'я поки що я не знаю.

— Як ви тут живете, Клюні? — поцікавився Алан. — Сподіваюсь, добре, сер? Я дуже радий, що бачу вас і можу відрекомендувати вам мого друга, Шоозького лерда містера Девіда Балфора.