Роберт Стівенсон - Викрадений

Нарешті, як тільки посутеніло, ми почули звук сурми і, виглянувши з кущів вересу, побачили, що ескадрон стягується. Трохи пізніше солдати розпалили вогнище і розташувалися на ніч майже посеред пустища.

Тоді я почав благати Алана теж зупинитись на ніч, щоб трохи відпочити й поспати.

— Вночі ми спати не будемо! — заявив Алан. — Із сьогоднішнього дня ці кляті драгуни оточать рівнину, і ніхто не вибереться з Аппіну, крім птахів. Ми проскочили саме вчасно, то невже ризикуватимемо тепер тим, чого досягли? О ні, коли настане день, ми вже будемо в безпечному місці на Бен-Олдері.

— Алане, — звернувся я до нього. — Не подумайте, що в мене не вистачає сили волі. Я зовсім знемігся. Я йшов би далі, коли б міг.

— Ну що ж, — мовив Алан. — Тоді я понесу вас.

Я глянув на нього, чи він не жартує, але цей маленький чоловік був цілком серйозний; і його рішучість присоромила мене.

— Ведіть далі! — вигукнув я. — Я піду слідом за вами! Алан кинув на мене погляд, що наче промовляв: "Молодця, Девіде!" — і квапливо рушив уперед.

З наближенням ночі повіяло прохолодою і трохи стемніло. Небо було безхмарне. Стояв початок липня; ця місцевість лежала далеко на півночі, тому тут навіть у пізню нічну годину, маючи добрий зір, можна читати. Та взимку тут іноді вдень буває, як мені самому часто доводилося бачити, значно темніше, ніж тепер уночі. Випала рясна роса й змочила пустелю, наче дощем. Ця волога на деякий час освіжила мене. Коли ми зупинялись передихнути і я мав час оглянутись навколо, побачити всю красу ночі, обриси сонних пагорбів, вогнища, що поступово маліли позаду нас, немов яскраві плями серед пустелі, мене поймала якась злоба на весь світ за те, що я мушу плазувати тут, мов черв'як, і ковтати пилюку.

Судячи з книжок, які я читав раніше, небагато їхніх авторів колись по-справжньому стомлювалися, інакше вони описали б цей стан сильніше. Я не боявся тоді за своє життя, ні за минуле, ні за майбутнє, і ледве пам'ятав, що на світі існує Девід Балфор. Я забув про себе і тільки з відчаєм думав про кожен новий крок (мені здавалося, що він буде останнім) і з ненавистю — про Алана, який був причиною всьому. Алан був військовик і, безумовно, звик, щоб йому підкорялися. Адже обов'язок офіцера — примушувати солдатів виконувати, не роздумуючи, те, що вони не завжди розуміють. А з мене, мабуть, вийшов би непоганий рядовик, бо протягом останніх годин мені й на думку не спадало вибирати; я тільки підкорявся, поки мав сили, і ладен був померти, підкоряючись.

Здавалося, минули роки, перше ніж почало розвиднятися. На цей час найбільша небезпека вже лишилась позаду, і тепер ми могли йти, як люди, на ногах, а не повзти, наче тварини. Господи праведний! На кого ми були схожі, коли йшли бліді, наче мерці, хитаючись, немов старі діди, і спотикаючись, як малі діти! Ми мовчки, зціпивши зуби, дивились перед себе, піднімаючи ногу й знову опускаючи її, як це роблять силаки, коли переносять тягарі на сільському ярмарку. У вересі безперестану кричали куріпки, на сході почало поволі ясніти.

Я сказав, що Алан відчував те саме, що й я. Та це зовсім не означає, що я стежив за ним, — ні, я ледве встигав дивитися собі під ноги; Алан, певно, очманів з утоми, як і я, і так само мало цікавився, куди ми йшли, бо інакше ми не натрапили б на засідку, мов сліпці.

Ось як це сталося. Ми спускалися схилом пагорба, зарослого вересом, Алан попереду, а я кроків за два від нього, ніби мандрівний скрипаль і його дружина; раптом у кущах вересу почувся шелест, і звідти вискочили три чи чотири чоловіки, одягнені в лахміття. А за хвилину ми лежали горілиць, кожен з кинджалом біля горла.

Мені було однаково. Страждання від цього грубого поводження цілком розтанули в стражданнях, які переповнили мою душу раніше; я навіть радів, що не треба вже нікуди йти, і не звертав уваги на кинджал. Лежав, дивлячись, як на дикуна, в обличчя чоловікові, який тримав мене. Пам'ятаю, що воно було аж чорне від засмаги, а очі — дуже світлі, та я не боявся цього чоловіка. Чув, як Алан по-гельському перешіптувався з другим чоловіком, але мене не цікавило, про що вони говорили.

Потім вони заховали кинджали в піхви, забрали нашу зброю й посадовили нас один проти одного в кущах вересу.

— Це люди Клюні, передня чата, — пояснив Алан. — Про краще ми не могли й мріяти. Нам треба чекати тут з цими людьми, поки вони сповістять ватага про мене.

Клюні Макферсон, ватаг клану Вавріх, був одним з керівників великого повстання шість років тому; за його голову тоді оголосили винагороду, і я гадав, що він давно вже у Франції з іншими керівниками відчайдушних повстанців. Хоч я й був украй знесилений, але, почувши Аланові слова, майже забув про втому.