Роберт Стівенсон - Викрадений

КІНЕЦЬ УТЕЧІ. МИ ПЕРЕПРАВЛЯЄМОСЬ ЧЕРЕЗ ФОРТ

Як я вже казав, не минуло й місяця з початку моєї хвороби, коли вирішили, що я можу йти далі. Був уже кінець серпня, стояла чудова тепла погода. Все обіцяло ранній і багатий врожай. У нас майже не залишалося грошей, тому передусім слід було подумати про те, щоб якнайшвидше вирушити в дорогу, бо коли б ми не дібралися вчасно до містера Ренкейлора або він відмовився допомогти мені, нам, певно, довелося б померти голодною смертю. Крім того, на Аланову думку, погоня на цей час уже, мабуть, припинилася й кордон біля Форту, а може навіть і Стерлінг-Бриджа, де була головна переправа через річку, охоронявся не так пильно.

— Головне у військовій справі, — пояснив Алан, — іти туди, де тебе чекають найменше. Форт небезпечний для нас, адже ви знаєте прислів'я: "Форт — вуздечка для дикого верховинця". Отже, якщо ми намагатимемось обійти верхоріччя і вийти біля Кіппена або Балфрона, то саме там нас і чекатимуть, щоб зловити. Коли ж ми підемо прямо на старий міст у Стер-лінзі, то, даю вам слово, нас пропустять безборонно.

Отож першої ночі, як було вирішено, ми пробралися до оселі одного з Макларенів у Стретайрі, де й заночували 21 серпня. Звідти під покривом ночі зробили ще один легкий перехід. Удень 22-го ми проспали якнайщасливіші десять годин у кущах вересу на схилі пагорба у Вем-Варі неподалік від табунця оленів. Яскраво світило сонце, зігріваючи нас своїм теплом, а земля під нами була така суха, на яку я вже давно не натрапляв за час своїх поневірянь. Уночі ми дійшли до Алан-Вотеру і, спустившись понад його берегом туди, де кінчалися пагорби, побачили внизу перед собою всю рівнину круг Стерлінга, пласку, як млинець. У долині розкинулося місто, посеред якого височів пагорб із замком на ньому, а води Форту мінилися сріблом місячного сяйва.

— Тепер, — промовив Алан, — не знаю, хвилює вас це чи ні, але ви знову на своїй батьківщині. Ми перейшли межу Верховини в першу ж годину нічного переходу, і якщо тільки нам пощастить перебратися через цю зміїсту річку, ми зможемо вільно дихнути.

На Алан-Вотері, поблизу того місця, де він впадає у Форт, виднівся невеличкий піщаний острівець, зарослий лопухами, кременою та іншим низькорослим зіллям, між яким можна було б переховуватись тільки лежачи. На цьому острівці ми й отаборилися. Просто перед нами височів Стерлінзький замок, звідки долинав гуркіт барабанів, бо якраз зараз там, мабуть, відбувався парад частин залоги. У полі по цей бік річки цілий день працювали женці, і ми чули брязкіт серпів об каміння, голоси й навіть окремі слова селян. Треба було лежати, притиснувшись до землі, й мовчати. Та ми почувалися не так уже й погано: пісок на острівці нагрівся від сонця, зелені рослини захищали наші голови, води і їжі ми мали вдосталь, а найголовніше — на другому березі нас чекав порятунок.

Як тільки женці закінчили свою роботу й спустилися сутінки, ми вбрід вибралися на берег і попрямували до Стерлінзького мосту, тримаючись весь час понад ровами, що розділяли поля.

Міст був недалеко від пагорба із замком — старий, високий, вузький міст із шпиликами над парапетом. Можете собі уявити, з якою цікавістю я дивився на нього не тільки тому, що міст вважався історичною пам'яткою, а й тому, що він був тепер нашим єдиним порятунком. Місяць іще не зійшов, коли ми прийшли туди; вздовж чола фортеці де-не-де блимало світло, а далі, у місті, теж виднілося кілька освітлених вікон. Навколо панувала мертва тиша. Здавалося, наче ніхто не охороняє проходу.

Я наполягав, щоб негайно ж іти через міст, та Алан був обережніший.

— Усе здається спокійним, — прошепотів він, — та все-таки ми трохи полежимо тихенько тут, за насипом, щоб не попасти в халепу.

Так ми пролежали майже чверть години, іноді перешіптуючись, але не чули жодного звуку, крім плюскоту води між биками мосту. Несподівано з'явилася якась стара кульгава жінка з костуром у руках. Спершу вона стала недалеко від нас і почала нарікати на свою долю, бідкатися, що їй довелось пройти такий довгий шлях; потім пошкандибала далі, піднімаючись по крутому мосту. Жінка була така маленька на зріст, а ніч така темна, що ми скоро перестали бачити її і тільки чули, як човгання ніг, стук костура та кашель помалу даленіють.

— Мабуть уже перейшла, — прошепотів я.

— Ні, — заперечив Алан, — На мосту ще чути її ходу. Тої ж миті пролунав оклик вартового: "Хто йде?" — і ми

почули, як об каміння брязнула кольба рушниці. Напевно, вартовий спав, і коли б ми спробували, то могли б пройти непоміченими. А тепер він прокинувся, й нагоду було втрачено.