Роберт Стівенсон - Викрадений

— Яка ганьба! — вигукнула дівчина, спаленівши.

— Однак це може статися, — сказав Алан, — якщо ми не придумаємо чогось кращого.

Враз дівчина повернулась І вибігла геть, залишивши нас із Аланом у кімнаті. Алан був у піднесеному настрої від того, що його плани так швидко здійснюються, а я задихався від злості, що мене видають за якобіта і поводяться зі мною, як з малою дитиною.

— Алане, — вибухнув я, — не можу я більше зносити цього.

— ї все-таки вам доведеться терпіти. Деві,-сказав він, — бо коли ви зараз розладнаєте всі мої плани, то самі, може, і вискочите з вогню, а Алан Брек, напевно, загине.

Це була така глибока правда, що я міг лише простогнати у відповідь, та навіть мій стогін допоміг Алановим планам, бо його почула дівчина, вбігаючи в кімнату з мискою сосисок і пляшкою міцного елю.

— Бідолашний! — промовила вона і, поставивши перед нами їжу, по-дружньому торкнула мене за плече, ніби хотіла підбадьорити. Потім вона запросила нас до їжі, додавши, що плати за це не візьме, бо харчівня належить їй, чи, власне, її батькові, що поїхав на цілий день до Пітенкрифа. Ми не чекали на друге запрошення, бо з холодного хліба й сиру мала втіха, а сосиски пахли дуже смачно. Поки ми їли, дівчина стояла біля сусіднього столу й дивилась на нас, щось роздумуючи і крутячи в руках зав'язки свого фартуха.

— По-моєму, у вас надто довгий язик, — раптом звернулася вона до Алана.

— Можливо, — погодився Алан, — але, бачте, я знаю, з ким говорю.

— Я ніколи не викажу вас, — запевнила вона, — якщо ви це маєте на увазі.

— Ні, — заперечив він, — ви не з таких людей. Але я скажу вам, що ви зробите. Ви допоможете нам.

— Я не можу, — відповіла дівчина, заперечно хитаючи головою. — Ні, не можу.

— Не можете? — перепитав Алан. — А якби могли? Вона промовчала.

— Послухайте, люба дівчино, — вів далі Алан. — Тут є човни, я бачив два на березі, коли проходив околицями міста. Якби ми змогли скористатися човном, щоб переправитися під покривом ночі в Лотіан, і знайти мовчазну порядну людину, яка пригнала б човна назад і тримала язик за зубами, були б урятовані два чоловіки: я — дуже імовірно, а він — напевно. А якщо ми не дістанемо човна, то в нас залишається тільки три шилінги, і, даю вам слово, я не знаю, куди нам іти, що робити і де знайдеться для нас місце, крім шибениці! Невже ми так і підемо звідси блукати далі по світу, дівчино? Невже ви зможете лежати в теплій постелі Й згадувати про нас, коли в димарі скиглитиме вітер, а по даху тарабанитиме дощ? Ви будете снідати чи вечеряти біля вогнища і думати про мого бідного хворого хлопчика, що кусає на болоті пальці від голоду й холоду? Здоровий чи хворий, він мусить іти вперед; хоч би навіть смерть хапала його за горло, він повинен брести під дощем по безкраїх дорогах. А коли він конатиме на купі холодного каміння, біля нього не буде нікого, крім мене й Бога.

Я помітив, що Аланові слова дуже схвилювали дівчину; їй хотілося допомогти нам, і водночас вона боялася, що допомагає злочинцям. Тому я вирішив утрутитися в розмову і заспокоїти її сумління частиною правди.

— Ви чули коли-небудь про містера Ренкейлора з Фері? — спитав я.

— Ренкейлора? — перепитала вона. — Правника? Авжеж, чула!

— Отож я йду саме до нього, — пояснив я, — так що ви можете самі з цього судити, злочинець я чи ні. Скажу вам ще більше. Хоч і справді через жахливу помилку мені загрожує небезпека, однак у всій Шотландії король Ґеорг не має вірнішого підданця, ніж я.

Обличчя дівчини одразу проясніло, а обличчя Алана спохмурніло.

— Більш нічого не треба казати, — відповіла вона. — Містер Ренкейлор — відома людина. — І дівчина порадила нам закінчити їду, якомога швидше вийти з селища й сховатися в ліску на березі моря.

— Можете звіритися на мене, — додала вона. — Я знайду як переправити вас.

Ми не стали засиджуватись, доїли сосиски, потиснули їй руку й заквапились до ліска. Це був маленький гайок з двох десятків кущів бузини й глоду та кількох молодих ясенів, але не досить густий, щоб приховати нас від перехожих на шляху або на березі. Проте ми мусили лежати там, тішачись чудовою теплою погодою та надією на близький порятунок, обмірковуючи в подробицях, що нам ще залишилося зробити.

За весь день ми мали тільки один клопіт, коли до гайка заблукав мандрівний музика й присусідився до нас. Це був п'яний волоцюга з червоним носом і сльозавими від запалення очима. З кишені в нього визирала велика пляшка горілки. Він розповів нам довгу історію про кривди, що їх довелося йому витерпіти від різних людей, починаючи з лорда-президента судової палати, який відмовив йому в справедливості, і кінчаючи міськими суддями в Інверкейтінзі, які віддали йому тієї справедливості аж забагато. Хоч і малоймовірно, але в нього могла виникнути підозра щодо двох чоловіків, які сиділи цілісінький день без діла, сховавшись у гущавині. Весь час, поки він крутився коло нас, ми почували себе, як на гарячому приску, слухаючи його настирливі розпити. Музика був мало схожий на людину, що вміє тримати язика за зубами, а тому ми не могли дочекатися, коли спекаємося його і теж виберемося звідси.