Давид Выходец - Слід золотого обозу

Поручик обережно перевернув стола і всім тілом наліг на його ніжку. Вона заскрипіла й відвалилась, розщепивши на кілька уламків трухляву стінку тумби. Занурив у провал руку — в шухляді папери! Знову чиркнув сірником — накази, розпорядження, списки, посвідчення. Потрапив у руки цупкий і короткий клаптик. Семенов аж здригнувся, прочитавши на ньому жирний чорнильний рядок: «Телефонограма. Чернігів. Особливий відділ Всеукраїнського ЧК. У ваше розпорядження 28/VІІІ 1919 року вирушив обоз з п'яти підвід. Командир обозу Трохим Казимирович Устименко. Зустрічайте. Денисенко».

… Кріт так і стояв весь час, аж поки знову з вікна не вигулькнув Семенов. Він швидко сповз по трубі, злегка поплескав Крота по плечу.

— Тепер негайно до своїх!

Вже по дорозі на Поділ Семенов спитав у Крота, хто такий Устименко, який повіз золото.

— Комендант Деміївки.

— Його хтось із наших знає?

— Чорнявий. Він до революції мав крамницю на Деміївці.

— Приведи господаря тої хати, де ми щойно були! — наказав Семенов одному з своїх охоронців.

Коли білогвардієць зник, поручик добув з кишені годинника, йшла друга година ночі. Місяць поволі спускався з небосхилу.

Привели шевця.

— Знаєш Устименка? — не давши чоловіку оговтатися, відразу звернувся з запитанням Семенов.

— Трошки. Та хто ж цього бандита не знає! У хазяїна цукеркової фабрики є навіть його фотографії.

Трохи згодом знайшли й хазяїна. З появою у Києві червоних той, позбувшись фабрики, зайнявся ремеслом фотографа. Семенов, привітавшись, відразу ж розпорядився:

— Підете з нами. Допоможете знайти потрібну нам людину…

Потім поручик відрядив Лозенка до Пальчевського з проханням, щоб той вислав оперативний загін навздогін за валкою з коштовностями. А до решти присутніх мовив:

— Гайда в дорогу — на Чернігівський тракт…

Василько прокинувся, як уже перші сонячні промені освітили гамірливий шлях. Поруч, зрідка посмикуючи намотані на ліву руку віжки, сидів Андрій Цибуля. їхали дуже повільно, часто і надовго зупинялися. В безконечному вировиську біженців навіть пішому нелегко було проштовхнутись вперед.

— Ви й не прилягли, дядьку Андрію? — спитав, кулаками протираючи очі, Василько.

— Ні, хлопчику… Толку тільки з того — тупцюємо на місці…

— Дайте я кіньми правуватиму, а ви перепочиньте.

— Е ні, Васильку. Висплюсь, коли до Чернігова доберемось.

Хлопець голосно шморгнув носом, потім зручніше вмостився на мішковині. Яскраве сонце чітко вирізьблювало лиця подорожніх, які від безсонної ночі стали ще змарнілішими.

«І коли воно стане на шляху вільніше?» — роздумував Василько, перебігаючи поглядом з постаті на постать. Раптом… Василько аж на ноги звівся: знову вона! Метрів на тридцять від передньої підводи на невиразному тлі біженських лаштунків майнула біла хустка в червону квітку. Що цю чорнявку вабить сюди? Вчора навернулась Василькові на очі та й зникла, немов крізь землю провалилась. І ось на тобі: сьогодні знову вештається поблизу валки.

— Дядьку, — присунувся Василько до Цибулі, — он там за гарбою, — хлопець показав пальцем на хуру, набиту ящиками і вузлами, — тільки-но бачив я оту вчорашню підозрілу незнайомку.

Цибуля, примружившись, кілька хвилин вдивлявся в мерехтливу течію біженців, потім сповз з передка воза на вибоїсту дорогу.

Дочекавшись командира, повторив йому слова хлопчика.

— Гостя, здається, небезпечна, — додав Цибуля, — вчора Василько бачив її, і сьогодні біля валки шастає. Треба б її прибрати до рук…

В цей час до них підійшов ще один деміївець.

— Що б воно, Казимировичу, значило? — розвів боєць руками. — Ледь одбилися від якогось дядька. Все пнеться й пнеться до нашого воза та так уже настирливо канючить, щоб його клумачок поклали на підводу. А сам, бачу, так і зирить очима на воза, так і прагне рукою мацнути по брезенту…

— Де він дівся? — зацікавився Устименко.

— Хлопці прогнали його. Хотіли затримати, а потім придивились — каліка, рука перебита. Худий такий. Словом — жебрак нещасний…

— Худий, нещасний! — сердито Повторив Трохим Казимирович. — А ти гадав, що білі пошлють за тобою товстопикого офіцера з золотими погонами? Чекай на нього, а жебрак тобі — кулю в потилицю. — Перевівши подих, застеріг: — Будьте пильними! Всіх, хто викликає підозру, затримуйте!

… Андрій Цибуля, наздогнавши свою підводу, попросив Василька:

— Ти тітоньку ту добре знаєш, спробуй її відшукати. Натрапиш на неї — дай мені знак.