Давид Выходец - Слід золотого обозу

Поручик довго сидів мовчки. Мовчав і Василько.

— То ти мені скажеш, чого їдеш до міста? — згодом запитав поручик.

— А мені говорити нема чого. Батька на війні вбили. Мати хвора. Ось я й шукаю родичів, може, вони не дадуть з голоду вмерти…

Василько хотів щось додати, та затнувся н змовк. В цей час кондуктор повідомив панів офіцерів, що поїзд наближається до Києва.

— Досить нам грати у піжмурки… У місті на вокзалі я тебе навіть трохи відшмагаю, — попередив офіцер. — А там, дивись, ще зустрінемось друзями…

Поїзд підійшов до вокзалу. Офіцер гримнув на хлопчика, потім ухопив за вухо і вивів геть з вагона. Ще й ногою штурхонув…

… Діда Гната Василько знайшов того ж дня.

— Тобі чого? — підняв він на хлопчика свої вицвілі очі.

— Рибки, діду, для старої тітки, хвора вона, — попросив Василько.

Рибалка-бакенщик уважно поглянув на хлопчика і кивнув:

— Ходімо…

— Завів Василька у комірчину.

— Чекає вже, хлопче, риба. Бачиш, у воді чекає. Вже кілька разів іншу ловив, воду міняв, та ніхто не приходить… Думав, може, всіх, бува, перебили…

Потім розповів, що недалеко від базару на Подолі є невеликий ресторан. Треба віднести рибу на кухню. Там дядько Данило візьме її.

Свіжа риба ще тріпотіла у відерці, яке ніс хлопчик. Біля кухні ресторану якийсь дядько саме рубав дрова.

— Рибу приніс? — спитав він.

— Так, для дядька Данила.

Той постояв трохи, потім нерішуче пішов на кухню. Незабаром звідти хутко вийшов чоловік у довгій сірій сорочці з невеликою борідкою. Підійшов до Василька, взявши за руку, завів у невелику підсобну і притис до своїх грудей:

— Васильку, — шепотів він, — Васильку… А я вже так шкодував, що тоді відпустив тебе…

Тільки тепер Василько по голосу впізнав у цьому дядькові з борідкою Денисенка. Важко було справді впізнати ставного, стрункого чекіста. Тільки очі… Карі очі не зазнавали змін.

— Розповідай, — Петро Іванович нахилився до самого Василькового вуха.

Коли вже дізнався про всі події, що трапилися в дорозі з загоном Устименка, знову запитав Василька:

— Сподіваюсь, не з порожніми руками ти й до мене завітав?

— Так, дядьку Петре, не з порожніми…

Василько дістав листа, зашитого в штанях.

Обережно Денисенко розправив той аркуш паперу, поглянув і сховав у кишеню.

— Дякую, синку, тепер я тобі дам кілька адрес. Розноситимеш рибу і передаси тим товаришам, щоб увечері були тут.

… Зібралися підпільники у комірчині бакенщика на Подолі. А серед них Василько впізнав і того поручика, з яким їхав до Києва в одному купе. Ледь блимала свічка, осяваючи змарніле обличчя Петра Івановича.

— Перше ніж ознайомити вас, товариші, з наступними планами наших дій, хочу повідомити, що коштовності київського банку доставлено до Чернігова. Скарб — у наших руках!

Підвівся Василько:

— Дядьку Петре, ви, мабуть, довго тут радитиметесь. То я піду. Мені додому треба. В мене мати строга — як довго дома не буваю, знаєте, як мені від неї перепадає! До побачення…