Давид Выходец - Слід золотого обозу

— Там і для тебе форму придбали, — вів далі Василь Кирилович. А коли мова зайшла про фронтові справи, Вербенко сказав:

— Своєчасно прибув ти зі скарбом. Тут саме формуються частини для відправки на фронт. Тисячі людей вступають до лав Червоної Армії. Значить, коштів багато треба… До речі, на тебе чекають представники губвиконкому і фронту. Йдеться про нагородження твого легендарного загону. Фелікс Едмундович Дзержинський дав таку команду. Йому вже доповіли про прибуття в Чернігів твого загону…

До кімнати вбігла дівчинка й покликала Василька. Коли він з нею вийшов на ґанок, то побачив у руках Тамари Володимирівни новеньку червоноармійську форму.

— Приміряй, Васильку! Це ми з Катею щойно перешили з батькової одежі.

Хлопчик побіг до іншої кімнати і незабаром повернувся зраділий.

— Якраз! — вигукнув він, розправляючи гімнастерку.

— Справжній червоноармієць! — похвалив Трохим Казимирович.

Дмитриків батько підійшов до Василька і теж схвально оцінив швацьку роботу дружини і доньки. Потім накинув кітель і ступив на поріг:

— Ходімо на службу. Ще треба багато справ вирішити.

Трохим Казимирович не відразу впізнав у чисто виголених, одягнених у нову форму своїх бійців. Воші весело перемовлялися біля підвід.

Переодягнувся й командир. Покликав Василька і разом з ним пішов до штабу губчека.

— Ну що, Васильку, почнемо з тебе, — запросив Вербенко хлопчика до кабінету. — Чудова на тобі одежина. Але, синку, доведеться її поки що сховати в скриньку…

Василько здивовано глянув на Вербенка.

— Прохання до тебе, Васильку, — промовив голова губчека. — Ми ось по дорозі радилися з Трохимом Казимировичем і зійшлися на думці, що ніхто, крім тебе, не виконає одне досить відповідальне завдання… Так, так, досить відповідальне, — наголосив Вербенко. — Треба тобі знову пробратись до Києва, знайти Денисенка і передати йому листа. Розумію, що важко через лінію фронту переходити. Тут тобі пастка на кожному кроці. Звичайно, куди краще йти з друзями в бій. Хлопці хоробрі, в біді ніколи не залишать. Ти думаєш, Денисенко чи Артем не хотіли б зараз піти разом з усіма в бій? Ясно, хотіли б. Але ж треба комусь і там, у підпіллі, вести важкий бій…

Василько мовчки почав повільно переодягатися. В поясі його брудних, порваних штаненят вже було зашито листа, якого треба передати Денисенкові.

— Твоє обмундирування, хлопче, лежатиме в мене дома. Обіцяю при Трохимові Казимировичу, що його буде збережено як слід. Тобі знову його вручать як червоному бійцеві. А тепер, хлопче, давай попрощаємося. Розвідник ти вже досвідчений. Вчити не буду. Запам'ятай лише одне. Дістанешся до Подолу — знайди на пристані бакенщика діда Гната. Він дасть тобі свіжої риби. Віднесеш до ресторану. Там на тебе чекатимуть…

Василько попрощався з бійцями загону Устименка, до яких уже звик, і вирушив у дорогу…

Щоб швидше дістатись до Києва, Василько в Бобрику вирішив сісти на поїзд. Та де там! Навіть пробитись до вагона неможливо. Товклися біля нього цивільні й солдати. Врешті хлопчик проштовхнувся до одного вже вщент набитого пасажирами вагона. Але в цю мить його схопила за комір величезна рука кондуктора. Хлопчик почав вириватись. Раптом до кондуктора підійшов офіцер.

— Дайте сюди цього негідника, він уже раз утік від нас…

Василько сторопів. Перед ним стояв той самий денікінець, що роздобув йому коня й допоміг добратися в Київ до Денисенка.

З розмови між київськими чекістами хлопчик знав, що цей офіцер — наш розвідник. Але тепер Василько напружено думав. А може, тоді Денисенко і Груша про іншого говорили?..

Поручик повів Василька до іншого вагона. Він був майже порожній. Де-не-де виблискували золоті погони денікінських офіцерів.

Майже ніхто не звернув уваги на Дзюбу, який міцно тримав за руку хлопчика, потім штовхнув його в порожнє купе.

— Сиди тут, а в Києві розберемося з тобою! — сказав офіцер і закрив двері купе. Він вийшов на перон. Василько виглянув з вікна. Ось поручик дістав цигарку, оглянувся. Якийсь дядько швидко клацнув запальничкою і підніс до його цигарки.

Засвистів паровоз. На пероні здійнявся ще більший галас. Поїзд рушив. До купе зайшов офіцер.

— Тобі до Києва треба? — запитав він Василька.

Та хлопчик, насупившись, мовчав.

— Так, ясно, — мовив офіцер, поглядаючи на Василька. Він переконався, що ніякої розмови не вийде, хоча знав, що перед ним зв'язківець Денисенка.