Давид Выходец - Слід золотого обозу

— Панове, маю приємну нагоду повідомити вас: операцію «Золото» успішно закінчено. — Голос Пальчевського відразу ж набув ділового тону. — Кожен з вас заслуговує на високу нагороду. І, слово честі, піхто нею не буде обділений. Зачекайте лише день-два, доки впораємося з іншою конче важливою справою: ліквідацією чекістського підпілля у Києві. Завтра, напевне, будемо там, і треба одразу ж знешкодити агентуру червоних, що лишилася в місті.

Дзюба слухав Пальчевського, низько, майже до колін нахиливши голову. Потім випростався, торкнувся спиною хатньої стіни, повернувся лицем до полковника — і їхні погляди зустрілися, якусь мить затрималися один на одному. Полковник дивився приязно, прихильно. Поручик вдячно кліпнув віями й зніяковіло опустив очі долу.

Полковник подумав: «Поталанило мені на здібного офіцера…»

У Дзюби ж шкребло на душі: «Пальчевський ніколи не теревенить. Раз він вголос, відверто заговорив про неминуче знешкодження більшовицького підпілля — значить, пастка для цього уже заготована. Все це станеться завтра… Але як відвернути біду, як?»

Міцно зціпив зуби. Втім, попереду ще ніч, щонайменше — півночі. Досить часу, щоб вихід знайти…

Офіцери весело загомоніли. На принишклого Дзюбу ніхто й уваги не звертав. Скоро побачення з Києвом. Там уже можна буде відпочити й розважитись…

Прочинилися двері. Без стуку й дозволу швидко увійшов офіцер зв'язку денікінського штабу.

«Чого це його принесло? Щось лихе сталось?» — допитливо розглядав Дзюба виструнченого біля порога капітана. Нараз у кімнаті втихомирились. І вже коли Пальчевський поволі, наче роздумуючи, чи варто йому встати, чи ні, підвівся з-за столу, штабіст сухо доповів:

— Пане полковнику, вас викликає генерал…

Пальчевський, не промовивши й слова, підійшов до вішалки, зняв з неї кашкета й, поминувши все ще виструнченого посланця, рушив до виходу.

Перед дверима штабу полковник зупинився і, не обертаючись до капітана, який супроводжував його, витримуючи потрібний інтервал, запитав:

— Як почувається генерал?

Офіцер завагався, та врешті співчутливо відповів:

— Не в гуморі…

— Чому б це, як ви гадаєте?

Капітан, видно, знову подумки зважував кожне слово, бо відповів через тривалу паузу:

— Не певен, але, мені здається, причиною тому — поява в штабі закривавленого командира кавалерійського полку Соснова, який тут зняв справжній ґвалт, викрикуючи: «Хто нам підсунув той смертельний ешелон? Нас зрадили…» Його, непритомного, винесли звідси санітари…

— Зрадили? — не почув власного голосу Пальчевський.

Але офіцер зв'язку вже прочинив двері до Мокрєєва і чітко відрапортував:

— Полковник Пальчевський прибув, ваше превосходительство!

Пальчевський зайшов, карбуючи крок, й взяв руку під козирок. Та не встиг мовити й слова, бо його випередив Мокрєєв, який напрочуд спокійним голосом запропонував:

— Присядьте, добродію, присядьте…

Генерал дістав з шухляди люльку, натоптав її тютюном, розпалив, затягся кілька разів димом і аж тоді порушив напружену мовчанку:

— Павле Семеновичу, про що будемо доповідати верховному? Так, мовляв, і так, втратили ми півсотні людей, відбиваючи більшовицький ешелон, у якому, даруйте, золотом і не пахло…

— Як? — схопився Пальчевський. — Я негайно з'ясую…

— Та сидіть! — урвав його генерал. — Тут усе ясно. Ви, напевне, недооцінили противника, втратили почуття реальності і маєте за те розплату. Вас, досвідченого контррозвідника, більшовики, — Мокрєєв крутнув у повітрі пальцем, — ось так легко обвели, як хлопчика…

Полковник враз почервонів, на вилицях рясно висипав піт. Він довго тремтячими руками видобував з кишені носовика, а в голові роїлися всілякі припущення:

«Невже хитрий лис Денисенко крадькома пригрів біля себе Крота, і той вимуркотів йому все?»

Але ж Кроту полковник давно не давав ніяких доручень, щоб не накликати на нього підозру чекістів. А може, більшовицька агентура діє в самій його контррозвідці?

Але ніхто ж не відлучався з підрозділу. Та й надто швидко було проведено операцію, щоб червоні встигли змінити маршрут ешелону з коштовностями. Тоді куди ж подівся скарб?

Генерал перехопив затуманений погляд полковника, важко зітхнув і підійшов до нього:

— У вас, Павле Семеновичу, ще попереду ніч. Скористайтеся нею, щоб напасти на справжній слід золота. Маєте нагоду. Чуєте? Єдину нагоду, щоб спокутувати провину, інакше, цілком можливо, завтра вранці мене і вас судитиме трибунал!