Давид Выходец - Слід золотого обозу

— А якщо немає у місті? — спитала дівчина.

— Шукати! Зрозуміла? Тож рушаймо, кожна хвилина дорога, — і, махнувши рукою в бік вікна, за яким глухо бухкало, додав: — Чуєте, що робиться?

Потім випив кухлик води і запитав:

— В тебе є перепустки?

— Дві є, — схилила голову дівчина.

— Гаразд. Пішли, — взявся за клямку Семенов…

Катерина крокувала першою, а за нею крадькома рухалися два білогвардійці. Через півгодини зупинилися біля однієї з явочних квартир денікінської контррозвідки.

— Пароль? — звернувся Семенов до Катрі.

— Тричі стукнути в шибку…

Тихенько задзвеніло під пальцем денікінця скло у вікні. Невдовзі прочинилися двері. На подвір'я вийшов літній чоловік. З темряви йому назустріч ступила Катерина. Про щось перемовились, і дівчина знову повернулася до Семенова.

— Кріт сюди не заходив і ніяких розпоряджень не давав.

— Ходімо далі.

Через годину все ж таки набрели на слід Крота. Він саме з двома червоноармійцями вів господаря однієї з викритих чекістами явочних квартир денікінців. «Нічого йому не загрожує, — міркував Кріт, — до ранку доживе, а там і наші підоспіють…»

— Стій, хто йде? — гукнув червоноармієць, помітивши постаті Катерини і Семенова.

— Свої. З перепустками. Тут недалеко переховується один тип. Ось дівчина запевняє, що то білий офіцер, — відразу ж придумав Семенов.

— Так, так, знаю його, — підтвердила Катря.

Кріт наказав одному з червоноармійців вести до ЧК затриманого, а з іншим попрямував слідом за Катериною.

Він відстав на крок, порівнявся з поручиком і непомітно кивнув на червоноармійця, який, не підозрюючи нічого лихого, цокотів кованими чобітьми по бруку.

— Він зайвий серед нас…

Семенов зрозумів, до чого той хилить…

— Тебе не здивувала моя поява — раптова, без попередження? — запитав Семенов Крота, коли з червоноармійцем було покінчено.

— Така вже наша служба: в ній важко передбачити хід подій, — залишився незворушний Кріт.

— Тьху, не знав, що ти такий тупак. Бач, йому важко передбачити хід подій… Оце, напевно, й підвело тебе, а відтак і нас. Треба ж було довіритись такому пройдисвіту! — зі злістю випалив поручик.

— Що таке? — здивувався Кріт.

— А те, що в ешелоні, про який ти повідомив Пальчевському, й копієчки не знайшли. Не тим шляхом зникло з Києва золото. Ось так, вельмишановний. А ще чекістом називаєшся, — глумився Семенов.

Чого, чого, а такої звістки Кріт не чекав. «Як же це так? Адже в губчека при мені приймалося остаточне рішення про маршрут коштовностей. Змінили? Хто й коли? І чому це вчинили без мене? Невже запідозрили в зраді?» = гарячково співставляв він події останніх днів.

— Значить, так, — поглянув на циферблат кишенькового годинника поручик, — зараз дванадцята ночі. Принаймні, ще маємо годин сім на те, щоб дізнатися, де шукати коштовності.

— Розумію, розумію, пане поручику. Але як? Схопити самого Денисенка? Так розіпніть його — він нічого не скаже. А може, проникнути у кабінет голови губчека? Можливо, хоч який-небудь папірець заговорить?

— Це вже ідея. Тим більше, для тебе той кабінет — як рідна домівка. Гадаю, не перебільшую твоїх можливостей? — спіймав його на слові Семенов.

— Спробуємо…

Через деякий час Семенов і Кріт підійшли до приміщення губчека.

— Хто йде? — гукнув вартовий, але, впізнавши знайомого чекіста, опустив рушницю.

Порівнявшись з бійцем, Семенов блискавкою метнувся йому за спину. Червоноармієць упав.

— Не поспішайте до дверей. В коридорі ще один вартовий, — відтягуючи під кущ бузини вбитого, прошепотів Кріт. — Доведеться на другий поверх проникати по ринві, а там якраз по праву руку вікно.

— Полізу я, — Семенов зняв чоботи і вхопився за шкарубкий від іржі ствол ринви.

Добравшись до вікна, він міцно взявся за металевий обруч, що тримав на стіні водостік, а правою ногою штовхнув у раму. Та ледь чутно загула, але не подалася. Закрито на шпінгалет, зрозумів Семенов і натиснув ступнею в скло. Воно посередині репнуло, і нижній уламок зсунувся у темну порожнечу кімнати.

Семенов ногами наперед сковзнув у отвір і завмер, ставши на підлогу. Довкола — ані звуку. Видобув з кишені сірники. Чиркнув і побачив на стіні телефон, поряд — карту, під вікном — лавку. В лівому кутку кімнати стояв старий двотумбовий стіл. Семенов сіпнув одну шухляду, другу. Порожньо. Кинувся до іншої тумби. Ривок — замкнено.

Семенов на мить застиг, прислухаючись: тільки й чутно було, як десь із зіпсованого крана капала вода.